Живемо у ритмі подій
МІСТО

«Я не уявляла, що в наш час таке може бути»: львівська студентка про Майдан

У рамках спецпроекту FM Галичина «5 історій з Майдану» студентка географічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка Віра Пасішнюк розповіла, чому поїхала до Києва та як ці події змінили Україну
15:41, Ср, 20 Лют 2019 Святослав Драбчук
Фото: з соцмереж

Віра Пасішнюк народилася в м. Надвірна Івано-Франківської області, зараз працює в благодійній організації «Львівська освітня фундація», є одним з менеджерів  програми «Будуємо Україну разом». У Київ вона почала їздити майже з перших днів Майдану. Там через спільних друзів познайомилася й зі студентом-географомІгорем Костенком, який загинув під час протистояння на вулиці Інститутській.

– Що Ви пам’ятаєте про день, коли розпочалася Революція Гідності?

– Пам’ятаю, приїхала на вихідні додому, це був листопад. Якраз збиралися, після першого написаного посту в  фейсбук, люди. Я на наступний день поїхала у Львів, ми з одногрупниками, з географічного факультету університету ім. Ів. Франка, зібралися й поїхали. Це було, так зване, перше віче, тоді ще було два Майдани, там були і на Європейській площі, і біля стели. Ми тоді не надто розуміли хто за що, але розуміли, що йдуть процеси з Євроінтеграції, ми їхали спочатку туди. Потім повернулися назад.

Читайте також: «Сьогодні 108 свічок, як є людей в Небесній Сотні…»: у Львові провели тиху акцію пам’яті

Фото: Географи біля геобочки. Грудень 2013

 Віро, коли розганяли студентів, Ви вже були також?

– Ми з 28-29 листопада приїхали повторно. В ніч розгону до нас доїжджали наші друзі з географічного, ми намагалися кучкуватися, знайшли де ночувати на підлозі  в якійсь будівлі. Я пам’ятаю, що з другом пішла супроводити хлопців, це була 3 ночі, а розгінник стався о 4-ій ночі. Я вийшла з Майдану о третій, повернулася, дзвоню до друзів, що ми доходимо, мені сказали: «Віра,  можете не йти, всіх розігнали». Я не зрозуміла, що сталося. Коли спускалася на Майдан назад, ми з другом йшли вдвох, в нас летіли «беркута» теж. Мені тоді вперше стало страшно, бо я не розуміла, що таке означає: «Майдан розігнали, як це?». Коли вони побачили, що ми їх «проморозили», то вони так попри нас пройшли. На Майдані зустріли своїх друзів, які в сам момент побиття теж спустилися  попити кави в перехід. На щастя, тоді всіх з наших оминуло, ми пішли спати. Це наша була помилка, нам потрібно було написати всім рідним, що ми не постраждали, бо на ранок було багато пропущених, якраз почалися новини з того.

— Як Ви пояснювали родичам, що  їдете на Майдан?

— Мені пощастило, бо батьки разом були на Помаранчевій Революції. Пам’ятаю,  як ми з сестрою,  я була в 7-му класі,  вона у 8-му.  Ми були вдома, по телевізору їх  там  малі шукали. Як починався Євромайдан, я пам’ятаю, що тато проводив на потяг, купив величезний снікерс і сказав: « 9 років тому ми з мамою їхали, а зараз ти їдеш». Звісно, вони переживали.  Єдиний  раз, коли я не сказала, що їду, то в січні. Знала тільки сестра та хлопці з геофаку, з якими разом їхала. Я пам’ятаю, як ми сіли в потяг, тоді якраз почалися перші вбивства. Сестра дзвонила: «Ти де, бо там стріляють бойовими?». Це було перший раз, коли не розказала батькам. Сказала, як приїхала додому, коли все було добре, почала тоді плакати. На щастя, було таке середовище,  що нікому не потрібно було доводити.

Фото: Грудень 2013

— Скільки разів Ви були на Майдані за час всієї Революції та як найчастіше добиралися туди?

— Ну я точно не пам’ятаю, бо приїздила, була декілька днів, їхала. Разів п’ять, мабуть.  В кінці січня це був останній раз, коли їхала. Це  зазвичай були потяги. Їздили за власні кошти, це були не такі великі гроші. Ми сміялися, що зараз  за 26 гривень, по студентському,  можна доїхати. Був один раз, що я поверталася цими, так званими, автобусами.

— Ваші перші враження, коли побачили Майдан або наметове містечко?

—Коли ще не було такого чіткого сформованого враження, то ніби дивлюся якийсь фільм, але я безпосередньо граю роль. Це було натхненно, люди були поруч, ми співали українських  пісень, було у мене таке враження, що  все у нас вдасться ще тоді. Я не знала до чого це може призвести. Коли почали бути наметові містечка, то їхали як додому.

Фото: На квартирі у Києві. Ігор – крайній справа.

— Перше місце, куди ви йшли, коли приїжджали на Майдан?

— Геобочка. Я з географічного, там було багато географів. У нас було таке місце, коли утаборилися всі. Було містечко по Інститутській справа, на підвищенні. Ми  поставили свою бочку, підписали. Ми знали, якщо щось, то зустрічаємося там або ще Мальтійська служба, бо це був, здається, найсмачніший чай з імбирем, який тільки міг бути.

— Віро, коли їхали на Майдан, то знали, чим будете там займатися?

— Не знала, мені було байдуже. Я знала, якщо потрібно буде стояти просто для масовки, будемо стояти. Потрібно  буде щось розносити – буду розносити, треба буде нарізати – нарізати. У нас була велика компанія,  ми спочатку жили в одному приміщенні, але згодом кияни почали приймати до себе додому. Нас прийняв один молодий хлопець, він був родом з Донбасу. Ми жили на одній квартирі. Маючи нормальні умови проживання, часто чергували вночі, знали, що  потрібно цілодобово бути на Майдані, особливо після розгону.  Коли кияни могли тільки йти на роботу чи з роботи,  ми тоді йшли спати.

Читайте також: Як реабілітолог з Левандівки став поліцейським (ВІДЕО)

У який момент Революції Вам було по-справжньому страшно?

– Вперше, то ще навіть до розгону.  Це ще було 28-ме листопада, ми були в Маріїнському парку, там ще не було таких окреслених меж, як Майдану, він тільки починав.  А я  пам’ятаю, що просто ходила в парку, щось фотографувала. Там вже були «тітушки»,  спочатку ми сміялися всі з того, а потім хтось мені сказав «телефон отберу». Тоді стало страшно. Ще як Беркута гналися  перший раз мені на зустріч, я також зрозуміла, що то щось серйозніше. А потім  не було страшно. Дивно, що мало потім бути страшніше, але було почуття впевненості та захищеності.

Фото: Перше віче. 24 листопада

Що Ви робили, коли не були в Києві?

— Є багато таких згадок, навіть фотографій.  Коли я вчу екзамени та паралельно включені стріми зі всіх можливих каналів. Намагалася за всім стежити. Вийшло так, що це якраз була сесія, це останній курс. Ми зробити пункт обігріву на географічному, бо у Львові також був Майдан, там ми стежили. В останні дні лютого я ходила у волонтерський центр на Шота Руставелі, там людей відправляли з автобусами, останні два дні була волонтером,  коли вже не їхала.

Чи могли Ви собі подумати, що під час цієї Революції загине стільки людей?

— Ні,  я не уявляла, що в наш час таке може бути, точніше, що я можу стати учасницею цього всього. Я з дитинства любила якісь історії, патріотичні фільми. Здавалося, що це не те, що не про нас, що таке більше не може ставатися. Для мене це було щось нове. Коли розігнали, тоді стало ясно, що можливо все. Коли була спроба зачистки 11 грудня, тоді теж стало зрозуміло.

–  Революція перемогла?

– Однозначно, просто люди забувають. У людей надто коротка пам’ять. Коли ти намагаєшся казати: «Згадайте, згадайте, ви що, 5 років тому». Так, багато недосконалого, багато потрібно роботи, просто ми такі, що хочемо вже. Українці такі, не люблю узагальнень таких, але так є. Нам потрібно тут і зараз подавати. Потрібно вчитися терплячості та вдячності. Це урок відповідальності. Ти мав взяти якусь маленьку відповідальність та нести на Майдані.

Коли для Вас закінчилася Революція?

— Напевно, перші числа березня. Коли я приїхала останній раз на Майдан – це був зовсім інший Майдан. Я пам’ятаю цей день майже щохвилинно, що ми робили, як ми ходили. Я була проїздом весною, але там були вже зовсім не ті люди.  Це вже щось було не так. Період, коли були розстріли, коли вбивають друзів, я ці дні просто не пам’ятала, що там проходило, бо мене вже там не було. Коли вже було 9 днів за всіма, тоді вже зрозуміла, що це вже все. Ми заплатили  ціну  й далі маємо щось робити.

Читайте також: Президент Європарламенту зачитав вірш львівської поетеси: Реакція

Віро, який у Вас найприємніший спогад про Революцію Гідності?

– Мені здається, це люди. Коли хтось каже, що у нас в країні нема змін, ти просто згадуєш цих людей та стає добре. Це просто дивний час об’єднання. Різні  люди приїжджали, з різними поглядами, але знала, що можна бути собою. Це такий час щирості.

Чим Ви займалися після Революції?

— Після Революції я не можу згадати рік, інколи, другий рік свого життя. Я захистила диплом, але не знала що робити. Повернулася до себе в місто, в Івано-Франківську область, працювала в школі. Потрібно було якийсь час побути в захищеності та безпеці. Звісно, це батьки та рідне місто. Пам’ятаю, що цілий рік активно шукала фото та відеопідтвердження для суду моменту вбивства Ігоря та інших хлопців. Коли почалися справи в судах, то я заспокоїлася. Потім потрапила на волонтерську програму. Зараз говорю, що моя робота  – це продовження Майдану, де люди з різних частин країни просто беруть і щось роблять. Не чекають, доки їм щось скажуть.

Найбільше читають:

Нове на сайті: