Живемо у ритмі подій
МІСТО

Без цензури: український військовий розповів, як солдати РФ захоплювали частину в Криму

У зенітно-ракетну частину на мисі Фіолент у Севастополі окупанти прийшли наприкінці лютого 2014 року. Тоді там служив військовослужбовець повітряних сил України з позивним «Вітер». Службовці, як завжди, виконували свої військові обов’язки, коли раптом під брамою їхньої частини з’явилися люди без розпізнавальних знаків і почали ставити ультиматуми. Зі собою мали новітню зброю. «Зелені чоловічки» змогли увійти на територію, але не підкорити українських військових. Далі пряма мова – спогади військовослужбовця
14:55, Пн, 04 Бер 2019 Юлія Василина
Фото героя. Точка, де українські військові організували точку оборони

«Крим. Севастополь. Мис Фіолент

Позиція 174 ЗРБр ЗС України

Фото героя

Лютий 2014 року

27 лютого фаза зі захоплення Криму виходить на фінішну пряму. Для всіх вже не секрет, що ми всі творимо історію, новітню історію.

Крим перейшов до рук окупантів методично і це для нас, для Севастополя, було не новиною. За весь час існування Криму у складі України, РФ методично знищувала тут все українське. Я прожив у Севастополі 15 років і на свої очі бачив це все. Лояльність зробила свою справу.

У лютому 2014 Україна була лише на наших стягах. Люди з Києва, Львова, Одеси дивилися на нас і бачили майбутнє України – чи вистоять, чи зрадять. Кожен з нас переживав захопленя Криму по-своєму. Але вибір робив кожен сам. Ми вистояли, не зрадили наш народ, свою землю і тих, хто вірив в нас.

Читайте також: 85-річний львів’янин зійшов на Говерлу за 4 години

27.02.14 року. 07:50.РАНОК

Ми чекали, що нас почнуть блокувати. У повітрі вже літав запах війни та зради, наших сусідів розвідників та ракетників ВМС вже почали блокувати. Ми налагодили зв’язок з ними. Але і ми, і вони наказ на відкриття вогню не отримали…

На жаль, час грав не на нашу користь. Ми стояли, чекали, але не знали, що вже свою роль відіграли. Усі командири, від яких залежало приняття рішення, призначалися тільки за принципом майбутніх амбітних планів. А хто не входив в їхній формат, то їх підкуповували або шантажували. Наш командир, за неперевіреними даними, за співпрацю та здачу частини отримав великі кошти так само, як і решта. У кабінеті йому відкрили кейс, де було 300 тисяч «зелених» і папірець з ордером на квартиру у Москві й сказали: «Фамілію впишеш сам, а гроші, якщо перейдеш на сторону РФ, віддавати не треба». Вони просто зрадили за гроші. Кожен з них думав, що служитиме в Криму, але Сирія, Чечня теж непогано. Під час анексії я чітко бачив позицію РФ до її солдат. Я маю на увазі, що їм було не важливо, скільки солдат “ляже” і, що вони повернуться  200-ми. Агресивність дала змогу швидко взяти владу в руки, але якби у відповідь вони отримали відсіч ту, яку отримають згодом під Донецьком, враховуючи шаблонність, ой не факт, що все би пройшло так гладко.

12 квітня я спілкувався з представником тих, хто нас блокував і в простій бесіді без проблем він розповідав, як вже в листопаді їх відправили у табір підготовки, що навіть командир не знав, де вони до 20.02.14 року. Багато з них на початку думали, що вони таки в Ростові.

Читайте також: «Серійні вбивці часто починали зі знущання над тваринами»

Фото: героя, точка оборони українських військових

04.03.14 року 23.00

Ми вночі штурмували свій склад зі зброєю. На той час вони (прим.редакції – окупаційні війська) приховано зняли охорону та висунулись в район смт Перевального. Такого адреналіну ми не відчували давно. За короткий час ми набивали кишені патронами до АК.  40-50 офіцерів за 15 хвилин озброюються до зубів. О 5.00 ранку, коли вони (прим.редакції – окупаційні війська) повернулися, ми їх приємно вразили. Саме тоді вперше в них був розрив шаблону, як це так ми встигли озброїтися. О 14.00 я з колегами встановив ЗУ 23 і ДШК на УРАЛ, що змусило вже по-новому дивитися на це. Нас, звичайно, можна було б знищити за хвилини, але не так просто, як беззбройних баранів. У частині повітряних сил були офіцери, що знали зброю – в нас були РПГ, ДШК, ЗУ 23  і, отримавши, наказ на відкриття вогню, свої життя ми могли дорого обміняти на амбіції «карлика». У нас була ЗУ, правда без бойових набоїв, ми встановили на один ствол пристрій для холостої стрільби, другий виглядав як під бойові. Так 21.03.14 ми відкрили вогонь лише холостими, який Путін казав, що взяв без єдиного пострілу.

З 04.03.14 по 21.03.14

Я і Макс Зайчик тримали наш пост на даху казарми у вентеляційній шахті. Там жили і обороняли свій пост з позивним «ГНІЗДО», а нас колеги  називали «КАРЛСОНИ» (бо жили ми на даху). Організувавши кругову оборону, ми трималися, позаду були дні невідомості. Ми постійно тримали зв’язок з великою землею. Наші колеги з 25 і 79 бригад давали надію, що вони таки підуть в Крим, а після маршу розвідувальної роти 25 бригади з Старого Криму на материк в нас була надія. Кількість тих, хто нас блокував збільшувалась і агресивність теж. У повітрі вже літало щось недобре. Чим ближче до псевдореферендуму, тим на душі було неспокійно.

Фото: героя

21.03.14 ШТУРМ

Наші дівчата, хто підтримував Україну, по телефону сказали нам, що на завтра планується штурм. Ввечері командиру висунули ультиматум: або ви складаєте зброю, або ми знищуємо всіх. Полонених не буде. Ніч пройшла досить тривожно. Як спати, коли жити залишалось години? Ми усвідомлювали, що воювати прийдеться не по всій території, а точкою оборони стане наша будівля і ми всіляко за цей час її укріпляли, в нагоді стали два РГО «Шміль». Наш друг з позивним «ДИКИЙ ПРАПОР», коли знімали 9-ту роту, поцупив два пустих тубуси від РГО. Ми її привели візуально до бойового стану. Декілька разів демонстративно навели на ціль. Нас помітили, враховуючи наше озброєння, штурм міг бути цікавим для них.

Читайте також: «Він залишив мамі записку, що їде на війну…»

РАНОК

Кількість блокувальників збільшилась до 200-300 осіб. З’явилися агресивно налаштовані самооборонці та “казаки”, військові перейшли на другу лінію та зайняли оборону, розгорнули кулеметні гнізда, снайпери зайняли позицію. Штурмом керували безпосередньо з одного командного пункту, бо ми були не одні такі. Наше становище нагадувало людину, що має зробити вибір з пістолетом біля скроні. О 14.30 приїхав командир бригади, велися перемовони, градус напруги різко підстрибнув – за парканом шум, крики, погрози, вибухи, провокації. Переговори тривали недовго – годину, може півтори . Весь час ми спостерігали з висоти за тим, що діялось. О 16.00 спостерігали, як наша оборона починала сипатися, що пости почали зніматися і особовий склад зі зброєю починає прибувати в казарму. Це була наша остання точка оборони. О 16.30 командир бригади напряму наказує залишити пост та зняти прапор України. Ми відмовляємось. На той час вся частина вже була під контролем солдат РФ. Ми трималися до останнього, але ті, хто блокував частину починає шантажувати розправою тих, хто в них під контролем. До нас піднявся наш офіцер штабу. Провів з нами перемовини. Ми зрозуміли, що все для нас закінчилось. Ми на відріз відмовились спускати наш прапор і його спустив офіцер штабу. Наш офіцер віддав нам його зі словами: «Не зніму. Його порвуть, тримайте і бережіть». Ми з «Максом» його розділили та забрали з собою. Потім один з 25-ою бригадою буде майоріти в Донецькому аеропорту, а мій поїхав у Ватикан. Так останній прапор, що майорів над мисом Фіолент, знову розвіватиметься по світу.

Фото: герой зберіг білет на поїзд «Сімферополь-Київ», яким виїжджав з Криму

17.30 – це час, коли ми перестали бути одним цілим, коли перестав існувати наш підрозділ. Це виглядало, як у фільмі «72 метри». Ми останній раз пошикувались і кожен зробив свій вибір, як в кіно. Хто був за Україну, той вийшов зі строю.

На тому наша організована оборона закінчилась. Ще місяць ми здійснювали евакуацію техніки на материк. Наприкінці квітя ми залишили Севатополь. Так закінчилася наша оборона. Ми потім знову зустрілися в АТО, але нашу першу оборону не забули.

Р.S. МИ ОБОВ’ЯЗКОВО ПОВЕРНЕМОСЯ. Я ВІРЮ, ЩО ЦЕЙ ДЕНЬ НАСТАНЕ.

Позначки:
військові Львів

Найбільше читають:

Нове на сайті: