Живемо у ритмі подій

Як це – усвідомлювати, що тобі виповнилося 95

Доброго здоров’ячка, усім читачам! З вами бабця Надя (Надія Антонівна Шаригіна-Куповець). Давненько я не виходила на зв’язок. Тож нагадую: це та сама бабця, яка сідає на шпагат і щоранку робить зарядку. У 93 роки я встановила рекорд як найгнучкіша жінка поважного віку в Україні, яка сідає на шпагат. Ось мені виповнилось 95. Здавалося б, що таке два роки? Але коли тобі за 90 – час плине трохи по-іншому.

Кожен новий день для мене мов подарунок. Іноді прокинешся і така лінь нападає… Лежиш-гадаєш, може пропустити сьогодні зарядку? Кілька хвилин думаєш про це і передумуєш: якщо пропущу сьогодні, то завтра буде важче змусити себе почати. А лише закінчиш двохгодинну розминку, як на світ народжуєшся – звідкись беруться сили і хочеться швидше приступати до щоденної праці!

Коли тобі 95, якось менше зазираєш в майбутнє. Мабуть, починаєш усвідомлювати, що його насправді не існує. Не існує жодного «завтра», прокидаєшся і знову «сьогодні». І з кожним днем ти не стаєш молодшим, ти стаєш старшим. Тож цінуєш кожну мить. Кожен день, що тобі дарує Життя. Радієш тому, що можеш ще бачити, що можеш ще чути, що можеш ще рухатись, що можеш ще щось зробити.

Менше цікавишся зовнішніми подіями. Концентруєшся на найрідніших. Як у них справи? Чи не підхопив застуду онук від одногрупниці, яка мала температуру? Що готувала сьогодні на обід онучка? Чи не втомилась донька на роботі? Чи не завалить вітер горіх на подовір’ї, бо ж він може впасти на хату? Зовнішні події турбують лише з тих причин, що вони можуть торкнути твоїх дітей та онуків. Бо саме їм ще доведеться пожити у цих політичних та соціальних умовах. І саме їм ти бажаєш найкращого, бо тобі вже нічого не потрібно від світу. Хіба, певність, що у них все буде гаразд.

Ще кілька років тому, я, як усі старші люди – відкладала гроші та кращі з придбаних речей «на похорон». Та коли смерть кілька разів стояла на порозі, а потім тобі давався ще один шанс, вирішила, що треба більше залишити для життя. Виносити ці черевички, нарядитися у цей костюмчик, похизуватися у цій хустці. Єдиною немарною з таких підготовок вважаю – розчищення простору. Кілька місяців забрало у мене вичищення паперів багаторічної давності: фотографії давно-ставших-чужими людей, якісь грамоти, старі паперові листи, документи покійного чоловіка. Усе вичистила ретельно, що можна викинула, що ні – спалила. Думаю, навіщо дітям потім розбиратись із «нажитим» мною? Дивлюсь довкола по хаті: для хорошого життя треба зовсім не багато, треба зовсім трішки: зручне ліжко, міцний стіл, швейна машинка (багато довелось пошити за своє життя, тепер онуку вчу, залишу їй у спадок), пічка, зручна кухня та ванна з туалетом (і бажано аби вони були в домі, а не на дворі, як були більшу частину мого життя). А ще – щоб був власний двір і невисокі східці з низькими порогами, щоб можна було квіти вирощувати і на сонечку грітись.

Читайте також: Як це – святкувати день народження, якщо тобі за дев’яносто

Не знаю, чи думають молоді про старість? Чи думала я сама в молодості про старість? Мабуть, ні. Це, напевно, було зовсім неактуально тоді для мене. Та й зараз старість якось не сприймається «старістю», просто живеш повільніше і зовсім нічого не чекаєш для себе від «завтра» чи від «наступного року». Думаєш тільки: от хороше було б ще трішки пожити! Подивитись, що цікавого ще відбудеться. Який фільм зніме онук, коли закінчить навчання? Кого народить онучка? Скільки ще ікон напише донька? Чи буде здоровим син?

 

Читайте також: Я пережила два голодомори та війну, і я хочу дещо сказати про сьогоднішню пандемію

Дякую, хороші, що читаєте мої роздуми. Надіюсь, що вони дадуть вам відчуття радості від кожної миті життя. Бо якщо мені у 95 цікаво жити, то у вас молодих (а ви для мене усі молоді!) немає жодних причин нарікати чи сумувати! Робіть кожне «сьогодні» особливим, насиченим, усвідомленим! Аби коли ви прокидались, то ваше нове «сьогодні» було ще кращим від вчорашнього!

А ось так мене сьогодні вітали найрідніші:

Читайте також:

Нове на сайті: