Живемо у ритмі подій

Чому варто піти на «Мої думки тихі»

19:52, Сб, 11 Січ 2020 Станіслав Тарасенко
Кадр з фільму
Станіслав Тарасенко, кінознавець

Почнемо з великого-превеликого вступу, який задасть тон і напрям усієї рецензії.

17 грудня у Львові, у кінотеатрі «Кінопалац», відбувся аншлаговий допрем’єрний показ української кінокомедії «Мої думки тихі» за участю режисера картини Антоніо Лукіча, виконавців двох головних ролей Андрія Лідаговського та Ірми Вітовської, продюсера Дмитра Суханова й інших гостей. Зал був у захваті, глядачі поспілкувалися зі знімальною групою, було багато журналістів… Загалом, вечір видався пречудовий. Після показу фільму мені пощастило близько години побути з деякими з наших гостей і поговорити з ними про українське і світове кіно, про львівську і київську публіки, про кінокритику, про саму комедію і ще багато іншого. Ми палко дискутували на ці теми, і у підсумку Антоніо Лукіч процитував чудового класика-режисера Іштвана Сабо:

«Раніше критика бачила своє завдання у тому, щоб пояснити глядачеві, у чому переваги і цінність фільму, а автору пояснити, у чому його помилки. Тепер все робиться навпаки: глядачеві пояснюють, у чому помилки автора, а автору пояснюють, у чому переваги очікувань публіки».

У той момент мені ще не було відомо про – назвемо це так – Інтернет-суперечку між Антоніо Лукічем і кінокритиком Андрієм Алфьоровим з приводу фільму «Мої думки тихі». Справа у тому, що Алфьоров написав – як стверджується на офіційній сторінці фільму у «фейсбуці» – «перший (відверто) негативний відгук» на «Мої думки тихі», розкритикувавши комедію за «водянистість», назвавши її іронію «порожнистою», і все у такому ж дусі. Алфьоров під цим постом залишив коментар, на який своїм коментарем відповів Лукіч – у тому і дискусія… Подробиці битви титанів – тут.

Читайте також: Як це – святкувати день народження, коли тобі за дев’яносто

Але, запитаєте ви, до чого це я? Звичайно ж, не до того, щоб посприяти сварці двох шанованих мною людей, або щоб винести сварку з професійного кіносередовища. І ні, справа не у банальному «хайпі». Справа у тому, що позиції Лукіча і Алфьорова мені досить цікаві, і, як я вважаю, можуть доповнити наше розуміння і сприйняття фільму «Мої думки тихі». Ця «суперечка» здається мені дуже важливою, оскільки у ній беруть участь люди, які на сьогодні є в авангарді українського кіномистецтва та української кінокритики. І у чомусь я підтримую Алфьорова, а у чомусь погоджуюся з Лукічем. Алфьоров має повне право писати будь-яку рецензію, у тому числі і негативну, і відстоювати будь-які думки. У його відгуку про картину я не бачу нічого «злобного», і вже тим більше не можу погодитися, що Алфьоров володіє «відносно поверхневим сприйняттям кіномови». Це дурниці. Критик є критик. Не існує такого вимірювального приладу, за допомогою якого можна оцінити ступінь його професіоналізму. У сучасному світі читають і слухають тих, хто цікавий. Алфьоров, безумовно, цікавий і важливий як український кінокритик. Тому його читають і слухають. До того ж, його діяльність – на відміну, наприклад, від діяльності «You-Tube»-кінооглядачів – носить суто професійний характер. Фільм Алфьорову не сподобався, і він, нехай і досить різко, але обґрунтовано пояснив чому. У свою чергу Лукіч, який заступився за комедію, також обґрунтовано і по-своєму категорично апелює до реакції глядачів на «Мої думки тихі». А реакція ця – наскільки мені відомо, всюди в Україні – однозначно позитивна. Як і під час перегляду документального фільму «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», глядачі у Львові реготали, аплодували, жваво коментували те, що відбувається на екрані. Точно можу сказати, що більшості з них фільм припав до душі, дуже і дуже сподобався. І ось тут починається найцікавіше! Звичайно, я повністю пропускаю зауваження Лукіча про професійні здібності Алфьорова. Це суто особисте і не має відношення до реальності. Однак, як цікаво: з одного боку, ми маємо кінокритика, який дає негативну оцінку картині, а з іншого – вдячного і щасливого глядача, який звеличує фільм. Виникає низка запитань, які зачіпають самі основи кінокритики і сприйняття кінематографу взагалі. Чи доречно завжди і в усьому покладатися на думку глядачів? Наскільки важлива думка кінокритика? Чи може режисер помилятися щодо власної кінокартини? Або ж він, навпаки, є істиною в останній інстанції, єдиним, хто знає все про форму та зміст свого твору?

Уже пізніше я усвідомив, що певною мірою «розсудити» Алфьорова та Лукіча вдалося одному з львівських глядачів, молодій людині. Після показу у Львові, члени знімальної групи відповідали на глядацькі запитання. І ось одне з таких питань – а точніше, відгуків – пролунало з вуст вищезгаданого юнака. Юнак сказав приблизно так:

«Ви знаєте, я раніше дивився чимало американських інді-фільмів, і вони мені якось не заходили. Я їх не розумів. І ось сьогодні я подивився Ваш фільм – і це перше інді-кіно, яке мені по-справжньому сподобалося. І, загалом, я подумав, що для того, щоб розуміти інді-фільми, дуже важливо належати до того середовища, про яке ці фільми зняті, бути у контексті».

Он як! У зв’язку з цим «суперечка» Алфьорова та Лукіча набуває нового змісту. Справа у тому, що глядачі фільму «Мої думки тихі», здебільшого, перебувають у контексті історії Лукіча, вони цей контекст розуміють. Відповідно, їх позитивна реакція багато у чому пояснюється не тільки – я підкреслю, не тільки! – об’єктивними перевагами цього фільму, але також і тим, що глядачам просто приємно дивитися кіно про самих себе, українською мовою, з діалектами, з нашим побутом, з нашими фантазіями, з нашими надіями, etc. І ось най-найважливіше: чи можливо відокремити одне від іншого, об’єктивні переваги і недоліки комедії Лукіча від нашої упередженості в її оцінці?

Читайте також: У морзі не їдять і пацієнти не сняться: львівські патологоанатоми розповіли про свою роботу без прикрас

Чи можемо ми дивитися це кіно просто як кіно, а не як «розумний народний український фільм» з претензією на звання «першої по-справжньому смішної української комедії»? Адже саме з цієї причини – контексту – багато глядачів неймовірно тепло, з колосальним ажіотажем приймали такі українські фільми, як «Крути 1918», «Заборонений», «Захар Беркут», «Гуцулка Ксеня» і далі за списком. Тому що для них це було не тільки кіно, але й також важлива культурна подія, пов’язана з самоідентифікацією і уявленням про «національне відродження». А все це, будемо чесними, не сприяє об’єктивній оцінці твору – не важливо, дійсно гідного або відверто прохідного. «Упереджений» глядач, у цьому сенсі «вдячний» глядач, як правило, не звертає уваги на те, що є основою кіномистецтва: монтаж, акторську гру, режисуру, світло, звук тощо. Наведу лише один подібний приклад. За моїми спостереженнями, багатьох «упереджених» глядачів, які подивилися фільм «Заборонений», не хвилювали ні сценарій, ні костюми, ні що-небудь ще, крім фундаментального питання про роль політика Віктора Медведчука у долі цієї картини. Знімальна група на допрем’єрному показі не стала чекати питань про Медведчука, тому режисер взяв та й пояснив все наперед. І ось після пояснення такі «упереджені» глядачі видихнули, заспокоїлися і, взявши слово, стали рекомендувати «Забороненого» показувати у кожній українській школі. Ось що значить бути у контексті – і не виходити з нього.

Так що свою рецензію я збираюся написати саме так, як заповідали Сабо і Лукіч: я хочу пояснити глядачам, чому на це кіно варто піти, а також мати зухвалість вказати Лукічу на його – з моєї точки зору – скоєні помилки.

«Мої думки тихі» – абсурдистська напівфантастична кінокомедія, роздум на тему внутрішньої і зовнішньої міграції, роуд-муві про подорож матері і сина, яке досить вдало поєднує між собою короткі гумористичні скетчі і драматичний матеріал. Безумовно, «Мої думки тихі» – при всіх своїх перевагах і недоліках – один з найбільш вдалих українських художніх фільмів останніх років, до числа яких я відношу ще один твір – «Вулкан» Романа Бондарчука. Глядач повинен приготуватися до іронічного – у кращому сенсі цього слова – блазенювання у дусі «Монті Пайтона», релігійної сатири і християнського містицизму, локальних ужгородських анекдотів, західноукраїнського діалекту, численних кіноцитат, чорно-білого прологу, etc. Особисто для мене це і стало головною перевагою фільму Лукіча – те, що прийнято називати гарним українським словом «багатошаровість». На відміну від більшості інших українських комедій, «Мої думки тихі» не лежать на поверхні. Це рельєфний твір, який варіюється між примітивними побутовими жартами про секс й материнські ляпаси та роздумами про месіанські артефакти і девідо-лінчевською естетикою. У принципі, це може зійти і за недолік картини, властивий, до речі, багатьом дебютантам, які бажають «понапихати» у своє кіно якомога більше сценарного і візуального матеріалу. Проте, мені це сподобалося. «Мої думки тихі» перетікають з одного кінематографічного простору в інший, глядача проведуть з ужгородської квартири в абсолютно сюрреалістичний «дапроснік» – і ось ця динаміка комедії Лукіча викликає інтерес. «Ноїв ковчег», «Твін Пікс», монахи, прикордонники – одним словом, «Монті Пайтон» по-українськи. Ви, напевно, посмієтеся над цим фільмом, здивуєтеся його сміливості і відвертості, які малоприсущі українському кінематографу, оціните ту якість, до якої спробував дострибнути Антоніо Лукіч, і – я буду справедливим – часом дійсно дострибує. Лукіч – великий кіноман, це відразу ж стає зрозуміло, з перших кадрів. Його кінематографічні, естетичні амбіції у рази перевершують амбіції творців «Скаженого весілля» або «Фокстер & Макс». Лукіч мислить конкретними кінообразами і намагається втілити їх на екрані. Наскільки вдало у нього це виходить – ось найважливіше і найбільш дискусійне питання.

Читайте також: 10 небанальних фільмів про Різдво

Взагалі, «Мої думки тихі» дуже нагадали мені «Феєрверк» Такеші Кітано, ще одне роуд-муві, у якому популярний комік і актор Біт Такеші подорожує по Японії разом з хлопчиком. У фільмів схожі атмосфера, форма і завдання. Це легкі ліричні скетч-комедії, що часом виходять за межі жанру і стають більш драматичними, більш фантастичними і більш філософськими, ніж їм, за логікою, належить бути. «Феєрверк» – абсолютно японський фільм, «Мої думки тихі» – абсолютно український. Тільки у випадку з «Феєрверком», який досягнув величезного міжнародного визнання і який зрозуміла закордонна глядацька аудиторія, ми можемо говорити про універсальність цього фільму, а з приводу універсальності фільму «Мої думки тихі» я поки ще нічого сказати не можу. Чи є ця картина універсальною для, скажімо, французького чи колумбійського глядача? Звичайно, комедія Лукіча може похвалитися неабиякою фестивальною історією, але я маю на увазі саме прокатну долю і реальне розуміння цієї картини простим глядачем. Ось у цьому я сумніваюся, що фільм може повноцінно існувати поза своїм контекстом. Але відразу ж хочу застерегти, що навіть якщо це і так, це анітрохи не псує фільм і не робить його менш значущим. Універсальність кіно – не завжди ознака його гідності. Вона, звісно, багато важить, але це ще далеко не все.

А тепер – про зауваження. Головні зауваження до фільму «Мої думки тихі», які, до речі, стосуються абсолютної більшості українських кінокартин, знятих за добу незалежності нашої країни, і які так само можна застосувати й до фільму «Вулкан», і до фільму «Додому» – це недосконала акторська гра, це «сирість» матеріалу і плутаний, невивірений темп картини.

Про недосконалу акторську гру – відразу ж обмовлюся, тому що нікого не хочу образити, а я знаю, як легко можуть образитися діячі сфери кіно – я говорю у тому сенсі, що вона може бути кращою. Набагато кращою. Те, що ми бачимо у фільмах «Додому» і «Мої думки тихі» – це взагалі не межа, це не те акторство, яке можна споглядати в іноземному незалежному кіно. На моїй пам’яті – можете називати мене категоричним, будь ласка, – за останні 5-7 років не було знято майже жодного українського фільму, який був би у змозі похвалитися першокласною, дійсно переконливою, незаперечно високою акторською грою. І саме з цієї причини – у першу чергу через неї – ми чуємо стільки «хейту» до українських фільмів. Якість акторської гри, яка в умовах інтернаціональної ринкової конкуренції – хочеш, йдеш на Майкла Бея, а хочеш, на Антоніо Лукіча – дозволяє нам відчувати істотну різницю між фільмом Нарімана Алієва і, припустимо, фільмом Арі Астера, якраз і призводить до того, що глядачі ігнорують більше половини українських фільмів, які потрапляють у прокат! Буквально ігнорують. До речі, про це кілька слів сказала актриса Ірма Вітовська під час допрем’єрного показу «Думок» у Львові. Вона наголосила, що Україні необхідна потужна акторська школа, що їм, акторам, доводиться буквально самостійно працювати над ролями і всьому вчитися. Я з цим повністю згоден. Якщо ми не будемо підвищувати наші стандарти, якщо кінодіячі не будуть намагатися робити краще, ніж роблять зараз, а громадськість не буде помірковано судити про українські фільми, тоді про яку конкурентоспроможність українського кіно на світових ринках і навіть ринку внутрішньому ми можемо говорити? Звичайно, ніяку. Ну, наприклад, чому в українських акторів стільки проблем з вимовлянням тексту, який часто звучить саме як завчений текст, а не як жива мова? А погляд? А емоції? А жестикуляція? Якщо я вже згадав Арі Астера, дуже рекомендую всім читачам цієї рецензії подивитися фільм «Сонцестояння» і оцінити рівень акторської гри виконавиці головної ролі Флоренс П’ю. Як вона плаче, як трясеться, як посміхається, як проявляє сумнів, як висловлює – а це камінчик у город «Додому» – нечутливість – світова критика розсипалася у похвалах Флоренс П’ю! І абсолютно заслужено. Я дуже чекаю, коли наші фільми зможуть похвалитися таким самим рівнем акторської гри. Знімати ми вже навчилися, технічна частина стала гідною. Однак залишилася частина змістовна, творча. І ось з нею не завжди порядок.

Читайте також: Львівські рятувальники у повному екіпіруванні пролізли в отвори 25 на 30 сантиметрів (Відео)

Наступний недолік – «сирість» матеріалу. В українських незалежних фільмах не відчувається єдності композиції, сценарної міцності. Найчастіше це збірна солянка ідей, думок, вражень. Так, мені подобається, що «Мої думки тихі» – кіно різношерсте, але тут я говорю про інше. Усі ці шари комедії Лукіча – відносини матері і сина, паралелі між прологом і фіналом картини, розважальні «музичні» номери у фільмі – перегукуються між собою так-сяк. Мені здається, у цьому і полягала основна претензія Алфьорова до фільму Лукіча. Що «Мої думки тихі» справляють враження суто розважального кіно, набору нескладних скетчів, призначених для глядацьких оплесків і тільки. Я сам так не вважаю, тому що впевнений, що Лукіч ставив перед собою глобальніші завдання. Однак погоджуюся, що реалізувати ці завдання досконало не вийшло. І правда, кількість гегів, їх якість і доречність, іноді викликають резонне питання: «А навіщо це потрібно?»

І третє – темп кінокартини. Мені здається, освоїти темп, навчитися правильної «покроковості», швидкості викладання матеріалу у кіно – одна з фундаментальних професійних навичок режисера. Навчитися цього важко. І це приходить з досвідом. Комедія Лукіча просідає у темпі. Тут не допоможуть ніякі запевнення на кшталт «так воно і було задумано» або «так воно і треба». Причому це стосується і режисури, і акторської гри. Не завжди темп вивірений, не завжди виправданий. І знову ж таки: ось чому Алфьоров пише, що стрічки Лукіча вистачило б хвилин на 20-ть. Наведу лише один приклад. Ну чому діалог ченців такий затягнутий? І розмовляють вони так повільно, і так повільно, якщо мені не зраджує пам’ять, рухають руками, знімають капюшони?.. І справа не у тому, що я хочу динаміки. Справа у тому, що деякі сцени і епізоди фільму «Мої думки тихі» невиправдано затягнуті, коли сам сценарій, сама мова фільму просить прискоритися.

Але зауваження зауваженнями, а факт залишається фактом – пропустити фільм «Мої думки тихі» у кінотеатрах не можна, оскільки це найкраще, що пропонує нам вітчизняний кінодіяч. Фільму, пишу чесно, зібрати касу буде непросто, оскільки одночасно з ним, з 16 січня, у прокат виходить інша, більш комерційна і масова українська драма «Віддана», у якій, за іронією долі, одну з ролей зіграла та ж Ірма Вітовська. І я спеціально не торкався сюжету комедії Лукіча, щоб ви самі змогли подивитися це кіно – і зробити самостійні висновки.

Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Читайте також:

Нове на сайті: