Живемо у ритмі подій

Фільм проблемний і неоднозначний: «Ціна правди»

13:36, Пт, 29 Лис 2019 Станіслав Тарасенко

«Mr. Jones» («Ціна правди») – трагічна драма польської кінорежисерки Аґнєшки Голланд, «історична антиутопія» про Голодомор 1932-1933 років та журналістський подвиг британця Гарета Джонса, який розповів світові про страшний голод, що поширився територією СРСР: нинішньої України, Сибіру, ​​Білорусі і не тільки.

В основі кінокартини – біографія відомого журналіста Гарета Джонса, який мав українське коріння. У фільмі Аґнєшки Голланд його історія представлена ​​наступним чином. Заінтригований Україною,  Джонс вирушає у відрядження в СРСР, щоб на власні очі переконатися у дивах «колективізації сільського господарства», «розкуркулення селян» та інших «перевагах сталінського режиму». Основне питання, яке цікавило Джонса: звідки у Сталіна стільки грошей, якими так щедро розкидаються у Кремлі? Як, в умовах світової економічної кризи, СРСР вдається залишатися на плаву і хвалитися «п’ятирічкою»? Відповідь журналіст знаходить в українських селах, куди Джонс їде на «екскурсію», ігноруючи заборону радянської влади відвідувати Україну. Масовий голод, заподіяний боротьбою з «кулаками» і повсюдним вилученням зерна, викошує мільйони українців, але, не дивлячись на це, забезпечує радянський уряд «золотим товаром». Більшовики, буквально обкрадаючи Україну до нитки, до останнього колоска, залишають селян і городян приреченими на болісну і затяжну смерть від недоїдання заради банальних економічних вигод, щоб підтримати новонароджений радянський лад, і – яка іронія! – «прогодувати» бюрократичний апарат поліцейської держави. Все це – примари голоду, акти канібалізму, позамежні злидні, спалахи насильства, вимирання сіл – Джонс методично фіксує у своєму щоденнику, і переживає на власному досвіді. Зрештою, пройшовши крізь немислимі кола пекла, журналіст виявляється заарештованим владою і депортованим з СРСР, давши клятву НКВДистам не розповсюджувати інформацію про побачене. Але, звісно ж, однією клятвою справа не обмежується. У Союзі як застава мовчання Джонса, залишаються кілька запроторених у в’язницю британських журналістів. Джонсу висувають ультиматум: якщо він опублікує статтю про масовий голод в Україні, або хоча б просто тріпатиме язиком де завгодно, його співвітчизникам буде непереливки. З цим Джонс і від’їжджає.

Читайте також: «Захар Беркут» або «300 спартанців» по-українськи

У Європі мало хто прислухається до слів журналіста, його вважають «антирадянщиком» і «вигадником». Проте, Джонсу таки вдається опублікувати шокуючі статті про голод в СРСР, що стає приводом для гучного міжнародного скандалу. Світ  рухається вперед, правда з часом виходить з тіні – і ось за короткий час, напередодні тридцятиріччя, Джонса застрелять при загадкових обставинах під час його подорожі по Маньчжурії. Одна з версій смерті Джонса: розправа НКВД, холоднокровне вбивство за довгий язик і вірність ідеалам.

Сьогодні Гарет Джонс – герой рідного Уельсу та України. Його журналістські статті зіграли чималу роль у викритті радянського ладу. Джонс був одним з тих, хто зривав маски за всяку ціну: утопічний Едем Радянського Союзу, у якому пролетаріат впевнено крокує у світле майбутнє, він зобразив як громіздку тоталітарну машину зі знищення власних громадян. Вплив Джонса дійсно великий. Наприклад, письменник Джордж Орвелл, який займає важливе місце у картині Аґнєшки Голланд, надихався статтями Гарета Джонса. Без цих статей Орвелл навряд чи б узявся за написання легендарного «Колгоспу тварин», в якому прозвучала фундаментальна фраза: «Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших». Джонс, Орвелл та інші ідеологічні противники радянського – та й хіба лише радянського? – тоталітаризму, безумовно, зробили вирішальний вплив на західні уми, приклавши руку до руйнування так званого «радянського міфу»: майже релігійного захоплення політикою і економічними досягненнями Сталіна. Вони – письменники, журналісти, лідери думок – називали речі своїми іменами – і саме тому були такими небезпечними.

Але покінчимо з історією – нехай і переламану крізь кінематографічну призму – і обговоримо безпосередньо фільм Аґнєшки Голланд, його переваги і недоліки. «Mr. Jones» – фільм проблемний і неоднозначний. Не будемо забувати – бо багато хто у наших краях забуває, що тема не прикрашає твір. Не усі, як я люблю повторювати, фільми про Голокост вдалі. І не кожне кіно про геноцид володіє лиш достоїнствами. Якою б не була тема фільму, наріжне і основне значення має її виклад: сценарій, акторська гра, режисура, світло, звук, монтаж та інше. І багато глядачів, для яких тема українського Голодомору колосально важлива – про те ж саме можна говорити стосовно таких українських фільмів, як «Заборонений» або «Крути 1918», – для глядачів, які вивчали тему Голодомору, читали свідчення очевидців, глядачів упереджених у силу того, про що знятий фільм – для такого глядача «Ціна правди», звичайно ж, має велике значення, це важливе кіно. І в таких випадках – буду чесним, пишу як є – якість твору відходить для глядача на другий план, а на перший висувається його тема. Упереджений глядач бачить тему, не завжди оцінюючи професіоналізм або навіть чесність її викладу. Ось яким би поганим не був фільм про Василя Стуса, особистість Стуса для такого упередженого глядача затуляє собою будь-які кінематографічні помилки і недоліки: непереконливу акторську гру, безглузді перуки,  невиразну мову, дратівливий пафос. Бачу Стуса –  ставлю лайк. Так що слід пам’ятати: якщо вам не сподобався фільм про Василя Стуса – це не означає, що вам не подобається Василь Стус. Якщо фільм про Голодомор ви не вподобали – це не означає, що ви бездушна тварюка. На цьому виправдання закінчені.

Читайте також: Асертивність або чому так важливо вміти вибудовувати власні межі

«Ціна правди» знята у таких холодних, сірих «нуарних» тонах. Це досить традиційна техніка для сучасного польського кіно – згадайте, хоча б, недавній «Ефір» Кшиштофа Зануссі. Кольори фільму навмисно сірі, а все для того, щоб передати атмосферу «Ціни правди»: безнадійну, задушливу, що давить на мізки. І ось цього у Аґнєшки Голланд занадто багато, сірість стомлює. Похмурість, сніг, холодність – метод режисерки зрозумілий, але він вже дуже надмірний. І лише на одному цьому прикладі я хочу показати головний недолік картини. Фільму бракує власне художності, кіношності. «Ціна правди» – це скоріше такий памфлет, фільм-заява, політичний, занадто політичний акт. Неначе Аґнєшка Голланд виступає на площі з мегафоном і кричить у нього щосили, кричить, щоб ми її почули, щоб перейнялися серйозністю теми. Але чи правильним і вдалим є такий підхід? Голланд свідомо інтерпретує історію про Джонса і Голодомор як однозначне політичне висловлювання, очевидне до банальності. І весь фільм підпорядкований саме цьому завданню – пояснити, донести, переконати, нагадати. Це – пряма відмова від художності, що, на мій смак, істотно шкодить картині. Згадайте «Піаніста» Поланскі або «Список Шиндлера» Спілберга – ці фільми робили акцент на художності. Історична трагедія розкривалася у цих картинах шляхом оголення особистісних, глибоко індивідуальних переживань героїв. Але що ми бачимо у випадку з фільмом Аґнєшки Голланд? Так, Гарет Джонс спостерігає і переживає всілякі біди тодішніх українських сіл і міст. Тільки ось Голланд зображує ці біди у форматі «далі буде ще гірше». Це якийсь атракціон жахів, причому поданий незграбно і в лоб: дитина кричить над мертвою матір’ю, діти поїдають свого брата, Джонс жує кору дерев, у нього починаються галюцинації … І справа, звичайно ж, не у тому, що Голланд «перебільшує», або є занадто «натуралістичним», справа в тому, що жахи Голодомору показані абсолютно знеособлено, заради самих себе. Немов би картини у музеї або фотографії на виставці.

Читайте також: Мами «квочки»: як не перетворитись на одну з них

Психологічні та особистісні характеристики персонажів – абсолютно всіх – також доведені до крайності. Гарет Джонс – ідеалізований позитивний персонаж, який не має недоліків, правдолюб з очима агнця, а його супротивник, головний антагоніст фільму Уолтер Дюранті – нелюдський злодій-збоченець. Навіть коли Джонс пхає Дюранті під ніс шматочок кори, яку Джонсу доводилося смоктати в українських селах, щоб хоч якось там прогодуватися, Дюранті залишається нелюдським злодієм-збоченцем: кульгавим, з тростиною, що постійно прилизує своє волосся. Дюранті байдужі українські жертви, для нього головне – продовжувати вечірки у своєму маєтку, пити дороге вино і їсти дорогі страви. Партія платить і захищає, а отже все дозволено. Звичайно, такий тип злодія занадто карикатурний. Я впевнений, що правда була набагато складнішою, і, напевно, страшнішою, ніж те, що розказано у «Ціні правди» Аґнєшки Голланд.

Ось і виходить, що фільм, який з усіх сил намагається тиснути чоботом на серце глядача, вичавлювати з нього останні сльози, страждає від надмірностей, від «перегравання» і пафосу. Не діалоги, а риторика. Не переживання, а документальний звіт. Не герої, а умовні образи. Зголоднілі діти співають пісні про Сталіна. Ада Брукс – помічниця Дюранті, яка покохала Джонса – б’ється як риба об лід в умовах нелюдського партійного контролю. Джордж Орвелл зображений в образі пророка, що пише не повість, а продовження Нового Заповіту. Загалом, коли ти говориш про важливі речі пишномовно, пафосно, то завжди виходить недостовірно, штучно. Ось ще один приклад. Скільки таких штучних фільмів було знято на тему Першої або Другої світової війни? Патріотичних, правильних, морально зважених. А виглядає нудно, виглядає непереконливо. А ви згадайте, скажімо, «Шляхи слави» Стенлі Кубрика, шедевр про добро і зло на всі часи, який говорить про війну і патріотизм все, що тільки можна сказати. На жаль, в Аґнєшки Голланд не вийшло вирватися з тенет політичних і перейти у сферу людську.

Гасло картини: «Правда часто болюча».

Читайте також: «Здав на металобрухт перила з власного балкону, забув і випав»: львівський анестезіолог про курйозні випадки зі своєї практики

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Читайте також:

Нове на сайті: