Живемо у ритмі подій

І знову вибори. Загроза популізму, реваншизму чи «стабільності»?

14:00, Нд, 03 Лют 2019 Євген Гулюк
Фото з архіву автора

31 березня 2019 року українці знову ідуть на виборчі дільниці. Обирати будемо главу держави. Хліб маслом для виборців кандидати мастять віддавна, а окремі, при цьому, ще й порушують Конституцію і ламають через коліно існуючі закони та морально-етичні норми. Але кандидатів дійсно багато: спортсмени, активісти, комсомольці. Хоч жоден без програми. З красивими обіцянками, але без програми. Наперед виставляють «ангельську» половину себе, носяться з нею, торгують нею, розвішують на банерах, наче шматку, вдають, що їх «диявольської» суті не існує. Але українці (навчені досвідом попередніх виборів) чудово знають, що вона є, а за кожним з кандидатів стоїть і певна загроза. Про це й поговоримо.   

Читайте також: У КВУ розповіли, як Росія може втрутитись у вибори в Україні

Про рай на землі. Популістський і комуністичний

Популізм – це інструмент, гру на якому, за роки державної незалежності, українські політики опанували практично досконало (зрештою, не лише політики). На цьому полі, хтось більше, а хтось менше, але грають усі без винятку кандидати. Хтось махає перед носом виборця битою, аби вбити набридливого комара. А інший, для боротьби з цією комахою, їздить вулицями українських міст на танку. При цьому, обоє кричать і переконують, що їхня діяльність дуже важлива і мало не справа державної безпеки. Залежить рівень популізму кандидата від його доступу до інтернету та телевізійних ресурсів, соціальних мереж, або близькості з якимось олігархом.

Українські родючі чорноземи багаті на політиків-популістів: є персонажі з вилами, з косою, клоуни, які вдають із себе коміків і ін. Політики-популісти обіцяють землю селянам, роботу пролетарям, зарплату бюджетникам, безкоштовний проїзд, низькі тарифи і повернення до «комуністичного раю» пенсіонерам. Взагалі все, що на думку прийде – обіцяють. Обіцяти їм не складно, бо обіцянок не виконують. Лише кричать про зубожіння, хоч самі кабальними газовими контрактами з окупантом до цього довели.

Читайте також: Роми-злодії та їхні покровителі – львівські поліцейські: жертвам повернули кошти

Інколи видається, що типажів політиків-популістів у нас так багато, що хоч бери і пиши підручники з популізму, або із протидії популізму на наших прикладах. Але у політиках-популістах, по-суті, великої загрози немає. Правда, за певної умови – якщо за них не голосувати. У такому випадку, вони плавають, наче рибки, у акваріумі політикуму, б’ються головою об прозорі стінки, кричать, що все про всіх знають і що всі їм щось винні. На цьому їх активність закінчується.

Політики-популісти працюють не на результат. І не для електорату – електорат не кидають при першій нагоді і не обманюють на кожному кроці. Вони є, аби «піпл хавав». Їхня аудиторія – це внутрішній споживач. Загроза, яка може від них надходити – це розхитування човна, коли на морі шторм, а всім і так погано. Якщо про довготривалу перспективу і систематичну роботу, то саме політики-популісти чи не найбільше підривають довіру до демократії, громадянського суспільства, парламентаризму і ін.

Простою мовою – популісти стрибають, танцюють, сваряться, миряться, знову сваряться, б’ються і миряться, обнімаються і цілуються. Це все потім формує типовий образ українського політика – несамостійного, залежного, недоумкуватого. Зрозуміло, що таке підриває довіру до держави загалом, змін і реформ. Приходить зневіра у завтрашньому дні і людях.

Читайте також: Колишній львівський правоохоронець писав статті для російських ЗМІ

Смердюче тіло мертвої гідри

Реваншизм у сучасних українських умовах можна означити по-різному. Якщо максимально широко, то цим терміном будемо окреслювати усіх політиків, діячів, сили та фактори, які критикують курс на євроінтеграцію, рух України в ЄС і НАТО, а ще більше – які не акцентують уваги на питаннях індивідуальних прав і свобод людини, говорять, що це не важливо і не на часі.

Пригадуючи Революцію Гідності, з якої теперішній відтинок побудови української держави та суспільства розпочинався, неможливо заперечити, що українців виходили на вулицю за права людини, відкрите суспільство, прозорість діяльності влади, чесний суд і покарання злочинців, можливість висловлення власної думки. Відтак, реваншизм у найширшому розумінні – це заперечення цих цінностей і їх ігнорування.

Вужче означення реваншизму у конкретній політичній ситуації – це проросійські політики і сили, колишні члени Партії Регіонів, які, безперечно, також не проти відновити позиції. За цим фактором може стояти і відновлення тісних бізнес-зв’язків із Росією, а також – повернення «русского мира». Останнім часом українці нарешті переконалися, чи не вперше за весь період незалежності, що україномовне кіно та музика можуть бути якісними та цікавими. Не лише для нас, але й для світу. Тим не менше, остаточної поразки «русского мира» у нашій культурі та релігії, політичній культурі констатувати поки не можемо.

Читайте також: Львівщина стала лідером смертельних ДТП в Україні

Реваншизм у вузькому розумінні сьогодні видається мало імовірним. Лідери даного табору виглядають слабкими, їм бракує харизми, аби зібрати довкола себе людей. Навіть якби з’явився один лідер, йому довелося би зіткнутися із дуже потужним негативним образом – спадщиною, яка дісталась від попередньої політсили, діянь її лідерів і зав’язаності всіх її членів на російському контексті. Останній не сприймається у сучасній Україні. До того всього, їхній основний електорат дуже дезорієнтований, має відчуття, що його покинули. Отож, реваншизм у вузькому розумінні видається мало можливим і загрозливим. Натомість, реваншизм у широкому розумінні – дуже загрозливий. Навіть трохи перегукується зі «стабільністю».

Девятиголовий дракон, якому відрубали одну голову

З трьох станів, які розглядаються у цьому тексті, «стабільність» можна означити як найважчий. Надто вже вона багатовимірна. До прикладу, чим персона чинного президента – не «стабільність»? Часто саме як продовження його курс і розглядають. В окремих випадках, очевидно, дана думка навіть має сенс. Безперечно, що нинішній президент дуже виділяється на фоні усіх попередніх глав держави освіченістю, кругозором, цілеспрямованістю, а головне – здатністю до дії. Доказом цьому є асоціація з ЄС, безвіз, налагодження співпраці з західними партнерами та міжнародний спротив підступній і часто злочинній діяльності Росії, зрушення у сфері кіно, музики, створення боєздатної армії і Томос для церкви.

Разом з тим, не можна сказати, що такими ж значними є успіхи у боротьбі з корупцією, в перетвореннях судової влади і ін. Звичайно ж, не все залежить тільки від команди президента. Але чи все можливе зробив гарант, зі свого боку, аби у ключових питаннях – протидії корупції та утворенні чесних судів, ми просунулись вперед? Що зміни відбуваються – це очевидно, але чи так, як треба, там, де нагально треба і чи співпадають з гаслами учасників Майдану?

Читайте також: Львів’ян закликають ігнорувати проїзд по 7 гривень: петиція

Загроза «стабільності», у випадку переобрання чинного президента на другий термін, безумовно, існує. Хоча б у тому, чи знайдуться внутрішні важелі контролю та протидії президенту! Безперечно, він – сильна і креативна фігура. Разом з тим, посада президента, якщо говорити про коло обов’язків і сфери відповідальності, поступається значимістю посаді прем’єр-міністра. Але чи виникало в когось подібне враження впродовж останніх років? Було очевидним, хто грає першу скрипку. Відтак, у випадку переобрання чинного президента, питання урівноваження і внутрішнього контролю за його діями набуває особливої гостроти.

З іншого боку, говорити варто і про загрозу системної «стабільності». У період від Майдану і до сьогодні стару систему мінімізувати не зуміли, рівень корупції також суттєво не знизився, олігархи і монополісти – те саме. Не можна сказати, що приватним підприємцям, малому і середньому бізнесу дуже йшли на зустріч, або що до нас прийшло значно більше закордонних інвесторів; важливі і впливові посади, а особливо на місцевому рівні, також досі не займають шляхом відкритого, прозорого і адекватного конкурсу. Хоча так – кожен з перерахованих пунктів є справою не тільки влади, але й окремо взятого українця зокрема.

Панацею і розраду намагаються шукати у «нових обличчях». Ця мелодія давно лунає, але безрезультатно. Усі ті самі. Натомість, поява цього тренду має наслідком ще одне жахливе явище – коли у кандидати у президенти чи в лідери громадської думки намагаються просунути «перевертнів»: телевізійних клоунів, псевдо-героїв, безстрашну Ксену-воїна. Що ще гірше – публічний та ідейний простір засмічують абсолютно безглузді роздуми та припущення: чи піде З на вибори, що чекати від В на виборах? Але ж питання зовсім не в тому і не потрібно багато розуму, аби зрозуміти, що існуюча система політикуму з будь-якого В або З за два тижні здатна зробити г…, всенародного ворога.

Читайте також: Як школи, бібліотеки та медіатеки можуть заробляти у позаробочий час: стартап львівських студентів

Тут і є найбільша проблема. Неефективна система, без зрівноваження гілок влади і системи контролю за посадовцями, мало репрезентативна, відносно уподобань громадян, виборча система, яка дозволяє завести у клуб «450» будь-якого кандидата. Ця «стабільність» на одному з країв закінчується прірвою. Дуже важливо у цьому напрямі не рухатися. Відтак справедливим є обурення молодих і мислячих людей у соціальних мережах, що їм соромно за країну, соціологічні рейтинги якої очолюють клоуни, маріонетки олігархів, або брехухи. Але це тріо і є голосом«стабільної».

Чи все буде добре?

Отож, від «стабільності», у сучасних реаліях, і надходить найбільше загроз. Останнім часом багато говорять про щеплення. Хочеться сподіватися, що щеплення від популізму українці мають. Почати можна з вивчення кола обов’язків президента, його сфери впливу. А також з розуміння, що ми обираємо президента, а не царя-управителя! Може це й буде перший крок до відмирання явища передвиборчої клоунади.

Читайте також: Cокальщина стала першим районом Львівщини без церков Московського патріархату

Нове на сайті: