Живемо у ритмі подій

Як це, коли тобі 16 років – а починається війна

Мене звуть Надія Антонівна Шаригіна-Куповець (babcia_nadia в Instagram). Galnet уже розповідав про те, що я у свої 93 роки, єдина в Україні, сідаю на шпагат. Діти кажуть, що саме я надихаю їх працювати над собою: робити зарядку вранці та віднаходити сенс життя у кожному дні. Оскільки саме так я живу – щоранку зарядка дві години, що дозволяє бути мені гнучкою і сідати на шпагат. Та сьогодні не про це. Сьогодні я розкажу, як це, коли тобі 16 років – і починається війна.

….а по вулиці бігла сусідка з виряченими очима, тримаючи сина на руках. Вона кликала на допомогу і хапала руками нутрощі сина…

Я народилась у селі Зелене неподалік Кривого Рогу. Я бачила війну, життя в окупації, бомбардування, визволення. Боляче згадувати той час. Особливо у ці травневі дні – коли з кожного каналу линуть ті ж історії – про смерть, війну, втрати і біль. Про це можна згадувати тихо, ніби між іншим… Хоч і боляче, але я мушу про це розповісти, мою історію. Щоб діти та внуки знали – ще раз такого допустити не можна. Ніколи знову.

Читайте також: «Тіла загиблих побратимів зберігали в холодильниках з-під морозива»: боєць львівської «вісімдесятки» про аеропорт «Луганськ»

Війна увірвалась у мою юність. Мені було 16 років. Я якраз закінчила перший курс зооветеринарного технікуму. Сусідський хлопець проваджаючи мене з танців – уперше поцілував, за що я дала йому ляпаса і втекла. Життя лише розпочиналось.

Якраз тоді, на початку літа, прилетів перший снаряд. Він влучив у сусідську хату. У нашому домі повилітали шибки і ми всі вибігли на двір, щоб сховатись у підвалі школи неподалік. Ми вибігли – а по вулиці бігла сусідка з виряченими очима, тримаючи сина на руках. Вона кликала на допомогу і хапала руками нутрощі сина, що вивалювались назовні.

Брат помер майором десь аж у Німеччині, за півтора місяця до закінчення війни

Мій старший брат Григорій, якому було 28 років, пішов добровольцем на фронт. Він до того служив у Туркменістані, був начальником застави. Любив мене дуже – вислав якось з Туркменістану посилку з туфлями на високих підборах. Ні в кого таких не було! Правда, дівчата на танці вели мене у них попід руки. Не вміла я ходити на підборах, тому потім старшій сестрі їх віддала, а вона мені натомість – два своїх плаття. Після того, як Гриша пішов на фронт, більше я його не бачила. Він помер майором десь аж у Німеччині, за півтора місяця до закінчення війни. Як нам повідомили – стік кров’ю, бо йому відірвало руку та ногу.

Читайте також: Як святкували Великдень майже 90 років тому: моя історія

Молодшу сестру Варю вивезли у Німеччину 

Моя сестра Варя молодша від мене на два роки. Але я росла мілкою і всі думали, що це я молодша ніж вона. Під час однієї з облав – коли людей забирали, а мама казали нам дітям: «Розбігайтесь та ховайтеся, тільки не разом!» У батьків нас дітей було одинадцятеро. Варя замешкалася, латаючи молодшому брату Владіку (5 роки) чи Шурку (3 роки) якісь речі, і не встигла сховатись – її забрали у Німеччину. Там вона працювала на німкеню – поралась по дому і городу. І хоч «хазяйка» її лаяла, бо та якось викорчувала квіти, що у нас дома вважались бур’яном, та все ж – коли всіх звільнили, то дуже просила Варю залишитись. Повернулась одна із останніх. Бо коли всіх зібрали і готували до повернення, її помітив наш односельчанин і аби Варю ніхто не скривдив, назвав її своєю племінницею. А тих, хто був у Німеччині сім’ями, відправляли додому останніми. Про те, як там було – нікому не розповідала, лише мамі. То мама вже потім розповіли мені.

…коли небезпека минула, у нас хитались усі зуби – так ми від холоду ними цокотіли

При іншій такій облаві – мене з подругою дядько сховав. Ми пролежали на землі усю ніч серед таких цеглин, що робили з сіна та глини. Їх складали одну на одну колом у шаховому порядку, щоб вони просихали. Виходив такий круглий диркастий будиночок, у якому вітер гуляє. В одному такому – я, в іншому – подружка. Якраз перший мороз вдарив. Вранці, коли небезпека минула, у нас хитались усі зуби – так ми від холоду ними цокотіли.

А батько ховалися у колодязі. Розставили руки та ноги і так там трималися.  Коли військовий заглянув у колодязь, мабуть, сонце блиснуло і він батька не помітив. А мама при цьому сиділи на порозі з найменшими дітьми – виду не подали. А коли потім зняли хустку, виявилось, що вони посивіли.

Читайте також: «Кожен виклик – як бойовий», – як працюють львівські вибухотехніки

…усіх євреїв зігнали на площу і глумились – змушували повзати по землі і їсти траву, наче вони худоба

Поряд з Зеленим (моїм рідним селом) були дві колонії – німецька і єврейська. До війни усі жили дружно. У школі німець викладав нам німецьку. Ми все зубрили: «стол-діш», «риба-фіш». А коли мали людей забирати на роботу у Німеччину, до нас один знайомий німець зайшов і попередив, щоб ми ховалися, бо будуть людей зганяти.

І з євреями теж були добрі стосунки. Катя, моя старша сестра (у 1941 році, їй 19 років) вчителювала там, у єврейській колонії, розповідала, що у їхніх (єврейських) дитячих будинках немає дітей. Якщо ж так сталось, що дитина лишилась сиротою, то її одразу інша єврейська сім’я забирала.

Пам’ятаю теж, як ми ховались на горищі і через щілину виглядали на єврейську колонію. Там усіх євреїв зігнали на площу і глумились – змушували повзати по землі і їсти траву, наче вони худоба. А дітей усіх звезли до школи і по одному виводили у двір – садили на фіру, щось під носиком мастили, і вони так й лягали на фіру. А далі їх везли до ровів, чи закинутих шахт і туди скидували. А ще пам’ятаю, як страшно, коли рухається земля у тому місці, де розстрілювали і прикопували людей…

Про бомбардування у Львові

Інше авіабомбардування пережила вже у Львові. Мене викликала до себе старша сестра Дуся (23 роки). Її відіслали вчителювати сюди ще кілька років до війни. Викликала не саме мене. Вона написала мамі, щоб прислали до неї когось з дітей, бо розуміла, як їй тяжко з нами малими (найменшому брату –3 роки, старшим – 5 і 9 років та ми з Варею). Так я потрапила на західну Україну.

Коли бомбардували Львів (вже й не знаю хто саме) – ми все бігали: то у підвал – то назад, то у підвал – то назад. У якийсь момент я сказала: хай буде як буде, вже не сила бігати, залишаюсь на місці! Добре, що тоді нас минула біда. Хоч Дуся раз і постраждала від такої біганини: поки вона, вагітна, ховалась лише з однією валізкою – їх пограбували мародери. А Дуся, як виявилось, з переляку, вхопила у валізку лише пальто і будильник.

Читайте також: Чотири джипи для «королівської» бригади. Волонтери Львівщини повернулися з фронту

Війна торкнулась кожного мого однолітка і хоч нас – живих свідків – залишається все менше і менше, Ви повинні пам’ятати про це. Про те, що вона – війна, зачіпає кожного. Від неї не можна втекти. Вона торкається безпосередньо тебе, зачіпає через братів і сестер, через друзів і близьких, через дітей та внуків.

Лише знаючи ціну війни – можна осягнути велич миру та спокою.

Бажаю усім вам знати війну лише по таких розповідях.

Бажаю нам усім – миру та спокою.

Бажаю усім серцем.

Читайте також: «У часи інформаційної війни з Росією не достатньо просто відповідати на пропаганду контрпропагандою», – Римма Товкайло

Читайте також:

Нове на сайті: