Живемо у ритмі подій

«Захар Беркут» або «300 спартанців» по-українськи

11:30, Чт, 10 Жов 2019 Станіслав Тарасенко

«Захар Беркут» – історичний бойовик режисерів Ахтема Сеітаблаєва та Джона Вінна, масштабний вітчизняний блокбастер з бюджетом понад 110 000 000 гривень, знятий англійською мовою і відверто розрахований на світовий прокат. Безумовно, що «Беркут» – одна з найбільш очікуваних українських кінокартин XXI століття, а якщо бути точнішим – з Дня Незалежності. Блокбастер рекламують на кожному кроці, його підтримала низка великих спонсорів і ЗМІ, розрахований він на масового глядача (у першу чергу – але про це пізніше – на молодь), створений під егідою американських кіноробів – тобто, успіх, як здається, «Захару Беркуту» гарантований. Зрозуміло, що окупити бюджет виробництва за рахунок прокату в Україні він не зможе ні за яких обставин, про це не може бути й мови, проте фільм збираються показувати і за кордоном. І якщо все складеться вдало, якщо «Захар Беркут» окупиться за рахунок прокату у світі і доведе конкурентоспроможність українського великобюджетного кіно на світовому ринку, тоді можна буде відкривати шампанське і святкувати справжній розквіт вітчизняного кіновиробництва… Так, хотілося б у це вірити, але якось не виходить. І хоча один з героїв картини вигукує: «Не втрачай віри, друже!», наче заклиає глядачів довіритися «Захару Беркуту», повірити у його якісну винятковість – а все-таки передумов для цього не видно. Розбиремося чому.

Фото: uk.wikipedia.org

«Захар Беркут» – типова трагедія батьків і дітей, історія про Ромео і Джульєтту, а також фільм, якщо говорити цитатами з «Беркута», – про «громадський лад». Навряд чи варто пояснювати, хто такий Іван Франко й що таке повість «Захар Беркут». Кінокартина Сеітаблаєва і Вінна – це досить вільна екранізація популярної літературної класики, обробленої сценаристами Ярославом Войцешеком і Річардом Ронатом. Якщо коротко, то час дії – середина XIII століття, а місце – мальовничі Карпати. Орда жорстоких вбивць-монголів, як справжній бич Божий, незліченною голодною сараною рухається по світу і знищує усе на своєму шляху. Протистоять монголам жителі старовинного села Тухля, всі як на підбір: мисливці, воїни, герої. Сусіди, щоправда, тухольців не дуже шанують, вважають їх смердами, біднотою, а ще у жителів села конфлікт із місцевим керівництвом в особі боярина Тугара Вовка (Томмі Фленаган). Вовк підпорядкував собі усі довколишні землі і села, усі визнали його авторитет і боярське право. Усі, звісно ж, крім Тухлі. Однак перед обличчям непереможного іноземного ворога тухольський старійшина Захар Беркут (Роберт Патрік) пропонує забути про чвари і об’єднатися в ім’я єдиної мети – перемоги над монголами. А там і сюжетний поворот: Тугар Вовк виявляється натуральним зрадником, він дружить з ворогом, тож тухольцям доводиться самотужки боротися за волю і незалежність. Звідси і головне послання картини: «Єднаймося! Ви ж тухольці! Боронімося разом!».

Читайте також: «Літо, а на мені шуба»: у Львові розповіли, як знімали «Захара Беркута»

У центрі історії – Максим (Алекс МакНіколл), молодший син Захара Беркута. Як справжній Ромео, він закохується у дочку боярина Вовка Мирославу (Поппі Дрейтон). Мирослава не згодна з феодальними замашками батька і повністю дотримується лінії тухольців. Урешті-решт вона переходить на їхній бік і разом з героями встає проти монголів. Ну а все інше – нескінченна різанина і біг лісами.

Скриншот із трейлера

Основа блокбастеру – очевидне патріотичне послання. Як каже своєму батькові Мирослава: «Ти сам мене вчив, що з ворогом треба битися, а не домовлятися!» Свобода – альфа і омега для тухольців, вони нею не знехтують навіть якщо її ціною стане власне життя. Але боротися за свободу – це ще не все. Було б непогано перемагати у боротьбі за свободу! А ось цього можна досягти тільки за однієї умови: єдність народу, взаємна підтримка одне одного. Загалом, як в тій знаменитій казці про братів, батька і віник. Пам’ятаєте? Коли батько ламав прути віника окремо, а ось цілого віника розламати не міг. Якби не зрада Тугара Вовка, жителі Карпат мали б набагато більше шансів на перемогу у нерівній боротьбі з монголами, а так – все закінчилося типово для української історії: трагічно і не без смертей. Проте, фінал картини, нехай навіть і з кончиною Захара Беркута, однозначно оптимістичний, у ньому відчувається віра у щасливе майбутнє, у можливість такого майбутнього…

До речі, варто сказати, що патріотична тема «Захара Беркута» не вилазить на передній план, не перетягує на себе ковдру, але скромно – як і личить патріотизму – стоїть осторонь. Безумовно, це найправильніший шлях до того, щоб зробити картину живішою, а не картоннішою. Ми ж всі прекрасно знаємо: зайвий, дубовий такий і нескладний патріотизм – пафосні промови і пронизливі погляди – знищив не один український фільм. А ось у «Захарі Беркуті» з цим усе гаразд. Патріотизм картини помірний і доречний. Він – серцевина фільму, а ось його оболонка – це Голлівуд.

Так, «Захар Беркут» – це кіно, створене за голлівудськими шаблонами. Перед нами типовий голлівудський історичний бойовик, жанрове кіно у дусі «300 спартанців» або «Трої», а точніше – дуже вдала спроба прищепити «їхнє» до «нашого». Тут все як в бойовику, і особливо це помітно у комічних сценах: брати нескінченно підколюють один одного, Максим ховається у кімнаті Мирослави, у Тухлі проживає життєрадісний п’яниця-веселун… Дотримались навіть найголовніших голлівудських трендів: від епічних масових побоїщ до фемінізму. І ось не скажеш, що все це нерозумно. Звичайно ж ні! Само собою воно анітрохи не по-дурному. Однак у «Беркуті» все це здається якимось чужорідним, злегка недоречним. Ти ніби розумієш, що «їхнє» притягнули за вуха, що все зроблено шаблонно, незграбно. І для мене це стало головним недоліком «Захара Беркута».

Я говорю про сценарій фільму, про оповідальний матеріал. Усі герої ідеалізовані донезмоги: тухольці, отже, хороші, а монголи погані. От і вся розповідь. Стереотипність героїв впадає в око з перших кадрів «Захара Беркута».  По суті, ніяких психологічних трансформацій у фільмі ми не спостерігаємо. Їх взагалі немає! Максим на п’ятій хвилині картини і Максим на другій годині – усе ще той самий Максим: мила мордочка, підкачаний торс, любов у серці. Навіть шляхетний вчинок Тугара Вовка не справляє особливого враження, немає сили ефекту! Ну, або поплакав монгол над тілом мертвого сина, і що? Все одно всі монголи – вбивці, а всі тухольці – святі ягнята! Все одно всі монголи – вбивці, а всі тухольці – невинні ягнята! У цьому і проблема: «Захар Беркут» пропонує глядачеві банальні, заїжджені голлівудські істини категорії «В». Елементарна розкладка, поділ на свого і чужого. Ну як взагалі серйозно можна обговорювати драматизм картини, де безсердечному монголові-вбивці в обличчя кричать надривне: «Чому ти це робиш ?!» Ні, ні і ні. Це не для 2019-го року, коли всі ми «розбалувані» «Netflix»`ами і «Джокерами». Це несерйозно. Це,  як то кажуть, – повний наївняк.

Читайте також: Від романтики до бойовика: Найочікуваніші кіноновинки жовтня

Продовжимо про недоліки. Вони ще є. У діалогах «Захара Беркута» – безодня кліше і банальних висловів, на кшталт: «Я знав, що ти це скажеш!» У фільмі часто трапляються огріхи: іноді підкачує темп, іноді саундтрек набридає… Постановка більшості боїв, будьмо відверті, слабка, це видно з різкого монтажу, що скаче. Напевно, банально не вистачило коштів. Далі: ми аж надто часто підносимося до неба і літаємо над Карпатами. Далі: фільм затягнутий, деякі сцени просто втомлюють. Далі: комп’ютерний ведмідь, вже вибачте, ні до чого не придатний…

Фото: lenta.ua

І все-таки найбільш «кричуще» у «Захарі Беркуті» – це герої. Не Мирослава, а молода ельфійка Дженіфер Коннелі! Не брат Максима, а троянський Гектор! Не Богун, а вікінг-берсерк! А все тому, що герої ці підпорядковані закону «чеховської рушниці». Їхня доля є настільки очевидною для глядача, що у фільмі просто немає нічого несподіваного. Ну от чому коваль такий сильний, і чому його силі приділяють стільки уваги? А щоб каміння перекидати! Хто бачив – той зрозуміє.

Але досить вже критикувати. Будьмо справедливими. «Захар Беркут» не позбавлений чеснот. Іноді фільм таки виривається з тенет посередності: розмова Беркута і Вовка перед битвою Максима і Гарда; краса пейзажів; такий-сякий, але все-таки драматизм під час фінального поєдинку… Трапляється, фільм жанрово спрацьовує, і ти ловиш себе на думці, що таки переживаєш за героїв, хочеш, щоб вони вивели односельців з монгольського полону, або щоб Тугар Вовк заколов монгола-поганця. Ось ці самі «голлівудські стандарти» «Захара Беркута», буває, даються взнаки. Ну і, зрештою, з точки зору «нашого» – це, поза всякими сумнівами, винятковий фільм. Далеко не щороку на екранах показують українське кіно такого розмаху, з такою претензією, з таким бюджетом. Це не може не викликати поваги. Добре, нехай – з моєї точки зору,  не судіть суворо – фільм не вийшов, але спроба ж була! Тобто, ми, виявляється, можемо. А там, де є спроба – завжди є ймовірність успіху.

Скриншот із тизера

Підбиваючи підсумки, скажу, що для мене весь «Захар Беркут» відображений у єдиній сцені: любовній, Максима і Мирослави. Здавалося б, можна було розмахнутися на повну. Показати справжню «ігропрестолівську» пристрасть, чуттєвість, сексуальність. Але що ми бачимо? Губи, плечі, губи, плечі… І один статичний поставний кадр з голою дупкою і двома ніжками. Кадр, який заливає світло місяця. Ось це для мене і є «Захар Беркут». Недотягли. Вектор зрозумілий, чого хотіли досягти – ясно. Однак не вийшло. Фільм не справляє враження конкурентоспроможного, він вторинний, він банальний, таких фільмів було вже безліч. Але ніхто ж не говорить, що поганий жанровий фільм – це кінець світу. Боронь Боже! Він не настільки поганий, яким міг би бути – це вже точно. Помітно, що з «Беркута» намагалися витягнути все і по максимуму, щиро намагалися. Але немає, повз, не витягли.

І нехай боги вирішать долю прокату «Захара Беркута»…

Читайте також:

Нове на сайті: