Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«Кожну секунду я берегла це життя», – офіцерка ЗСУ у Львові розповіла, як народила на передовій

Зараз Тетяна Науменко - офіцерка батальйону «Звіробій», заступниця комбата із морально-психологічного забезпечення
16:08, Пн, 14 Жов 2019 Карина Ляшенко
Фото: Galnet

Вона має маленьку донечку Соню, яку виносила і народила на передовій. Про те, як це – бути мамою та просто жінкою на фронті, Тетяна розповіла у Львові.

«Усе це було до того, як прийшов 2014 рік»

Військова кар’єра Тетяни Науменко почалась разом із війною, хоч вона й раніше була військовозобов’язаною.

– Була державним службовцем, жила в абсолютному комфорті, їздила на різні стажування за кордон. Навіть на обліку у військкоматі не стояла. Тоді це було зовсім немодно. Але усе це було до того, як настав 2014 рік.

Тоді, із першими пострілами на Сході, Тетяна полишила Київ і поїхала туди, де її присутність мала більше значення:

– Жила добре, а поміняла все на берці і фронт. Багато знайомих  у той момент думали: «Мабуть, вона там щось має. Мабуть, відкриватиме там бізнес або робитиме політичну кар’єру». А я усім казала: «Приїздіть до мене на Схід і спробуйте побудувати хоча б щось із того, про що ви говорите».

Фото: facebook-сторінка Tetiana Naumenko

«Для чоловіків, які ніколи не підпорядковувались жінці, це був просто вибух»

– Там було багато зовсім негероїчної, але вкрай необхідної роботи: добиватись того, щоб особовий склад вносили у відповідні списки, працювати із документацією. У певний момент я стала заступником командира з морально-психологічного забезпечення. Заступник командира з МПЗ – це друга людина у батальйоні, у якої в підлеглих усі живі душі. І для чоловіків, які ніколи не підпорядковувались жінці, це був просто вибух. Але в момент, коли хлопцям видали берці і, вони мовчки взявши взуття пішли, мені здалося, що вони зовсім незручні. Я тоді сказала хлопцям: «Зніміть берці, я спробую ваші ноги». Дивлюсь, а ноги зігнуті й мокрі. Тоді вже щось вирішували.

Читайте також: До Дня Захисника України у Львові виплатять більше пів мільйона гривень допомоги

«Для будь-якої душі, яку я зможу зберегти, я залишусь там»

– Коли мобілізовані першого року поїхали додому, ми попрямували в Десну забирати танкістів на Схід. І перша моя зустріч була з їхніми батьками. Здається, коли забираєш дітей у мами на війну, то гіршого немає. Ні, гірше тоді, коли ти їх потім привозиш. Коли я приїхала вже до свого сина, то сказала йому: «Сину, у тебе все є: будинок, машина, гімназія в Києві, тут дуже безпечно. А у тих дітей такої мами немає, за них там немає кому постояти». Я винна перед своїм сином, адже сказала йому тоді: «Я тебе дуже люблю, але їду туди. Для будь-якої душі, яку я зможу зберегти, я залишусь там».

«Всупереч медични законам»

– Соня з’явилась всупереч медичним законам:  ще перед війною я знала, що не можу мати дітей. Спочатку лікувалась, а потім заспокоїлась. Але Бог подарував. Там, на війні. Не там, де був триповерховий будинок, не там, де були машини, кабінети й охайні доріжки, а в абсолютно нелюдських умовах. Здавалось, неможливо було її виносити і народити здоровою. Але Бог зберіг.

Фото: facebook-сторінка Tetiana Naumenko

 «З матерями на війні не церемоняться»

– Дуже багато дівчат у нас просто бояться народжувати. Бо ні стажу, ні вислуги на погони, нічого за народження немає, але всі повинні виконувати нормативи, рухатись. Дівчатам доводиться стрибати на 2 голови вище, ніж чоловікам. Тому, коли у них з’являються діти, вони стають клопотом для інших. Звичайно, жінки починають орієнтувати свій час на дитину. У мене, наприклад, не виходило кожного ранку приходити на шикування, а ввечері ходити на спільні заходи. Я повинна була годувати дитину, а інших це дратувало. З матерями на війні не церемониться.

Фото: facebook-сторінка Tetiana Naumenko

Тетяна Науменко розповідає: якщо дівчата вагітніють на Сході, то, частіше за все, роблять аборти

– На жаль, там це не є проблемою… Тому у своєму батальйоні я намагаюсь завести моду на народження дітей. Бо коли я дізналась про вагітність, то плакала. Не могла повірити, що в мені зародилось життя. Ми тоді виїхали за сто кілометрів на Світлодарській дузі, я почула серцебиття своєї дитини і сказала Богові: «Дякую». Кожну секунду я берегла це життя.

Читайте також: 40 днів свободи: про що у Львові говорив звільнений з полону моряк

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: