Живемо у ритмі подій
БІЗНЕС

Львівська дизайнерка Оксана Караванська: Про фешн, рекет і перші модні покази

Оксана Караванська дозволила журналістам Galnet заглянути у залаштунки своєї майстерні, і поділилась думками про моду
20:00, Вт, 03 Бер 2020 Юлія Василина
Фото Galnet

Майстерня дизайнерки знаходиться неподалік центру. Заходимо всередину і одразу бачимо елегантну синю сукню. Її прикрашає пишний рукав зі стародавньою вишивкою. Поруч на поличках стоять аксесуари, які доповнюють вбрання – сережки, сумочки, браслети.

Фото: Galnet

А далі висять акуратно складені рулони тканини. З однієї можна пошити теплий верхній одяг, а з іншої – білої з кружечками нещодавно робили весільну сукню.

Фото: Galnet

53-річна львівська дизайнерка Оксана Караванська веде нас у наступне приміщення. Тут і манекени, і жінки щось весело говорять й шиють одяг, і безліч техніки для роботи.

Сідаємо за робочий стіл дизайнерки. Комп`ютер, ескізи нового одягу, журнал Vogue для того, щоб клієнти змогли розглядати різні образи. А позаду стіна з безліччю нагород.

Оксана отримувала нагороду з рук кутюр`є і одного з першовідкривачів стилю «унісекс» П’єра Кардена, гран-прі за найкращу сукню року, мала звання «Найкращий стиліст року» у галузі кліпмейкерства. Її колекції бачать на світових подіумах. А у Львові дизайнерка організовує власні покази.

Читайте також: Портрет від Труша і фото в Криму: рідкісні зображення з життя Лесі Українки

Кар’єра Оксани Караванської розпочиналася на початку 1990-х. Після того, як вона закінчила Львівську академію мистецтв, вчилася шити одяг для всіх, хто до неї звертався – відкрила свій перший бутик, куди згодом прийшов… рекет.

– Свій перший бутик я відкрила у ранніх 90-х, на вулиці Галицькій у Львові. Ціни ми поставили близькі до європейських. Тут була добірка блузок, піджаків, штанів, сукенок.

Я зі всіма дружила. Дружини тодішніх рекетирів, а теперішніх бізнесменів, були моїми клієнтками. Я не знала походження їхніх статків, але фактично це були єдині люди, які мали на той час гроші й могли щось купити або замовити. Тому я про рекет не задумувалася. Коли ж вони до мене прийшли, то був шок. Прийшли два «качки» у темних окулярах, з серйозними виразами обличчя, у піджаках з хрусткого поліестеру. І кажуть: «А як ви тут працюєте? Під ким ходите?». Я відповідаю: «Сама по собі ходжу». Я ніяк на це не відреагувала і нічого не робила. Порадилася з розумними людьми, які сказали, що підключать СБУ і все буде добре. Тому це все пройшло попри мене. Потім ці хлопці до мене приїхали і сказали: «Працюйте. Ми вас рухати не будемо». На цьому все й закінчилося.

Фото: Galnet

Які тоді були умови для створення бізнесу?

– Слово «дизайнер» взагалі не вживалося. Мене називали модельєром. А у дипломі було записано – «художник-технолог». Це були пострадянські часи, коли взагалі нічого не було. Я не знаю, чому вирішила почати свій бізнес і створювати колекції одягу. Може тому що у мене були дуже вдалі гастролі у Польщу. І поляки, які пройшли пострадянський період, були вже відкриті до фешену і дизайну. Мою колекцію, з якою я туди приїхала, забрали в арт-галерею. Мені тоді, наприклад, за піджак пропонували 300-400 доларів. Це при тому, що у Львові люди отримували зарплату по 8-9 доларів на місяць. Моя мама – викладачка математики,то у неї місячна зарплата була 6,5 доларів. І я зрозуміла, що якщо є одяг, то його треба продавати.

 А було де у Львові купити тканину для пошиття одягу?

– Ні, до того ж, кордони були фактично закриті. Єдиний доступ – польський кордон. Хоча у Польщі теж не було великого вибору. Одного разу я купила дуже гарну шторну тканину у комісійному магазині і пошила з неї чудову сукню. Ніхто навіть не здогадувався, що це була фіранка. Тому речі для першого бутика ми з майстринями шили з тих тканин, які вдавалося знайти. Якщо ж не було можливості знайти, то ми самі довишивали, дошивали, щось вигадували. А львів`яни дуже любили одягатися.

Читайте також: Життя після проєкту: Як переможниця “МастерШеф” стала співвласницею ресторану у Парижі

Фото: Galnet

Оксано, скільки пропрацював бутик на Галицькій?

– Десь 1,5 року. А потім я його закрила. Коли люди міряли мої речі, то я бачила, що є професійні нюанси, які треба вдосконалити. Тому вирішила, що навчуся на людей добре «садити» річ, а тоді буду відкривати наступний бутик. Тому відкрила майстерню, де ми шили одяг лише під замовлення. Коли ж я всього навчилася, коли було звідки брати тканини, то ми зустрілися з Маркіяном Іващишиним. Виникла ідея відкрити Центр моди на проспекті Шевченка. Там ще була фешн-кав`ярня, окремий відділ з продажу тканин.

Читайте також: Як у Львові прощалися з Маркіяном Іващишиним (ФОТОРЕПОРТАЖ)

А ще можна було покази робити, бо було дуже велике приміщення. Я подумала, що нашим студентам Львівської академії мистецтв було б класно тут презентувати свої роботи, бо колись мені не було де показуватися. На жаль, все розбилося об мої ілюзії. Студенти і викладачі академії сказали: «Чого це ви маєте йти до Караванської показуватися? Ви собі уявляєте скільки вона на вас заробляє, якщо впускає вас туди безкоштовно…». Логіки немає. Відповісти, як саме я могла заробити на цьому, так ніхто й не зміг.

Коли ви почали їздити на перші покази закордон?

– Моя перша серйозна поїздка закордон – це були США. Це був благочинний тур, який організували спільно українські дизайнерки й американки. Українських дизайнерів було п`ятеро і я у тому числі. Американки хотіли фінансово допомогти Україні. Вони збирали гроші для діагностики онкологічних захворювань. Дизайнери привезли свої колекції, зробили показ і продавали їх. Круто все було організовано. Цей перший серйозний виїзний досвід дав мені зрозуміти, що у нас фешн трохи не так працює.

Чому?

– У фешн-індустрії є свої правила гри. Наприклад, на показі Chanel демонструє свою колекцію. У залі з блокнотами сидять баєри. Вони обирають речі, які їм сподобалися, замовляють у дизайнера необхідну кількість, а лише потім продають у бутіку. Взірці, які демонструють на показі, ніхто не продає.

В Україні навпаки. У нас найбільш піковий успіх, коли ти продала у цей же ж день половину своєї колекції. Це так не працює. Плюс у нас немає фахових журналістів, які розуміються у фешені. В Україні я зробила показ, до мене приходять журналісти і запитують: «А ви вже всю колекцію продали?». Тобто навіть поняття того, що це еталонні взірці для замовлення, у них немає. Саме тому я вийшла з Українського тижня моди.

Фото: Galnet

Чи були випадки, коли вам хотілося все покинути?

– Ніколи. Я піду, коли зрозумію, що почала старіти і робити немодні речі.

А на покази чиїх дизайнерів ви ходите?

– Нічиї. Коли починала свою кар`єру, то їздила у Париж, щоб подивитися, як все відбувається на кухні фешн і відвідувала усі покази. Мені було цікаво, і у кожного дизайнера була своя фішка. Відповідно, щоб зрозуміти, що робити особисто мені, як далі рухатися, треба було зібрати усю інформацію.

Тепер я вже не ходжу. Для чого мені це, якщо я сама роблю покази.

Читайте також: Що зашифровано у килимі української мисткині, який прикрашає штаб-квартиру ООН (Фото)

Оксано, як поєднували роботу, коли у вас з`явився чоловік, маленькі діти?

– Я думаю, що мені допоміг вічний двигун, який у мені сидить ще з дитинства. Якщо є дитина, то нею треба займатися. Є робота – нею також треба займатися. Тоді береться машина з водієм, годується дитина, їдеться на 3 години на роботу, потім знов вертається і годується дитина, а потім знов на роботу.

Ви так робили?

– Так. Наприклад, коли моя Марія народилася, то у мене мав бути важливий показ. Я розуміла, що не розірвуся. Відповідно – їхали няня, бабуся, старший брат. Ми зняли у Києві велику квартиру на 5 днів і всі мені дружно допомагали.

Фото: Galnet

А зараз ви розділяєте час на роботу, для себе, для родини, для спорту?

– Час для себе і спорту є. Для мене це святе. От, наприклад, вранішня кава – це для себе. Усі розходяться, а я сідаю у себе на терасі і п`ю каву. Раніше я займалася гірськими лижами і ми з сім`єю кожної суботи їздили. Тепер рідше. Але зараз плаваю.

Ви створюєте одяг для інших, а де одягаєтеся самі?

– Я ненавиджу шопінг, бо завжди перебуваю серед одягу. Єдиний шопінг, який люблю – це купляти взуття. Люблю прийти закордоном у таке місце, де є всі дизайнери, і там можна потратити 3 години у задоволення. А з одягу – ношу половину власних речей. Джинси, трикотажні речі і взуття купляю.

Для мене найголовніше у жінці – це доцільність одягу, який на ній, до її зовнішнього вигляду. Якщо є стильність – правильне поєднання себе і одягу, зачіски, мейкапу, тоді це класно вбрана жінка.

У мене продавці допомагають обрати річ, яка добре лежить на людині. Це моє головне правило. Я категорично забороняю продавати одяг, який недобре сидить на клієнту. Навіть, якщо людина дуже хоче придбати річ.

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: