Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«Мойсей» для музею Франка у Львові

Два роки тому Богдан Тихолоз став таким собі Мойсеєм для Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка. І це не просто гучне порівняння – про це свідчать конкретні факти
Фото надав Богдан Тихолох та Дім Франка

За його керівництва установа стала однією з наймедійніших в Україні і набагато популярнішою серед туристів та мешканців міста, аніж була до того. Його методи – це нові підходи й практики, а ще – любов до Франка, якою цей чоловік надихає інших. Про перше знайомство з Іваном Яковичем, зміни та перспективні амбіції Богдан Тихолоз розповів у проекті #Люди_дії на Радіо FM Галичина.

Про знайомство з Франком

Я познайомився з Іваном Яковичем з казок «Коли ще звірі говорили» і «Лис Микита».  Але по-справжньому він спокусив мене своїми філософськими працями. Якось у школі задали прочитати твір «Борислав сміється», а в нас вдома саме був 20-томник франкових праць. Я поліз в останній том, у якому є зміст усіх інших, щоб знайти, де саме «Борислав».  Та, на щастя, як виявилось пізніше, 20-го тому не було на місці. Був лише 19-й, у якому саме філософські праці. Як тепер пам’ятаю: розгорнув, а там «Що таке поступ?». Гм, – думаю, – цікаво. І почав читати. Уже в процесі з’ясувалось, що окрім цікавих філософських думок, там ще й мова така цікава, галицька. Для мене – хлопця, родом з Черкащини, – вона була трохи дивною, але дуже особливою.  Тоді я не знав, чи буду франкознавцем, чи ким я ще буду. У той час я взагалі хотів бути біологом. Та вже тоді зрозумів, що Франко – це дуже крутий дядько, з яким не нудно.

 

Про дух Франкової епохи

Ви, напевно, будете сміятися, але перше місце, куди я пішов у Львові, як тільки переїхав з Черкащини і вступив до Львівського університету, був музей Івана Франка. Коли я туди йшов, була така типова дощова львівська погода. У мене перший місяць акліматизації від тих дощів волосся вилазило – думав, полисію зовсім (сміється, – авт.). Так от: я прийшов у музей Франка, бо мав велику симпатію до цієї постаті, і для мене Іван Якович відкрився, як якийсь дуже близький і рідний чоловік. У моїх жилах немає жодної краплі франкової крові, але коли я прийшов у музей, у цю родинну віллу, то відчув там справжній франковий дух і дух епохи.

Про пропозицію очолити музей

Я взагалі трохи авантюрист за натурою, люблю щось змінювати в житті. Останнім часом споглядаю, що в мене є такі десятирічні цикли змін, які вкладаються у великі Франкові ювілеї. У час одного з таких я дебютував на міжнародному конгресі франкознавців. У час другого – пішов працювати на факультет журналістики ЛНУ. У час третього – подумав, що варто було б щось змінити, і повернувся із журналістики у франкознавство. Ще до того, як я став директором музею Франка у Львові, мені хотілося на прикладі якоїсь невеликої установи спробувати застосувати нові принципи управління, реалізувати якісь креативні, у тому числі – викличні, в доброму сенсі, задуми.

Пропозиція очолити музей надійшла, коли я був на стажуванні у Віденському університеті. Я тоді відмовився, бо навіть подумати не міг, що таке можливо. На той час я мав певну тривку роботу, у якій бачив перспективу. Це вже пізніше поміркував і зрозумів, що це може бути цікаво. Ну, і авантюрний дух, мій «вічний революціонер»,  покликав на нові терени. Скажу відверто: не шкодую. Це захоплива пригода. Я не знаю, чим вона закінчиться, але доки вона триває, мені цікаво.

Читайте також: Львову – 763. Події, які зробили місто таким, яким ми його знаємо

Про руйнування музейних стереотипів

Переді мною стояв виклик – як зробити так, щоб на другий день після мого приходу на посаду, про музей заговорили всі. Саме так у музей на роботу прийшов кіт Мурлика. Через кілька днів після появи вакансії, музей Франка був і на радіо, і в газетах, і на телеканалах. Зрозуміло, що це певною мірою такий собі жарт. Але не зовсім – бо Франко справді дуже любив тварин, і кіт у нього мешкав. Іще мені дуже важливо руйнувати стереотипи: наприклад, що музей – це місце занудства, де все тихо, спокійно, ходять суворі наглядачки і б’ють по руках нечемних відвідувачів. Я не люблю таких музеїв, та й скажу більше – таких музеїв ніхто не любить.

Про зміни і хуліганство

Я дуже хочу, аби музей Франка став одним із лідерів серед меморіальних музеїв України, а краще – центральної Європи.  Для цього ми помаленьку  перетворюємо його на сучасний літературний музей. Меморіальна вілла, у якій мешкав Франко з родиною, має бути такою, як за життя Івана Яковича. Там, звісно, можна дещо вдосконалювати – скажімо, хочемо зробити її інтерактивнішою. Уже запровадили театралізовані екскурсії  від першої особи, коли на порозі відвідувачів зустрічають сам доктор Франко і пані докторова, його дружина, але щоб зберегти той дух епохи там ніяких кардинальних змін чинити не можна. Ми маємо ще одну будівлю – будинок літературної експозиції, та чудовий садочок біля нього. Там і будемо трошки хуліганити, у доброму сенсі цього слова.

До слова, цього тижня, спеціально до Дня міста Львова, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз  отримав подяку від громади міста «За творчість та інноваційність у роботі, популяризацію української літератури, активну участь у культурно-мистецькому житті міста».

Читайте також: Зустрічі на Личаківському цвинтарі й мистецьке підпілля у Львові: розмова із скульптором Василем Бабієм

Найбільше читають:

Нове на сайті: