Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«На цвяхах, які мають тримати намет, ми смажили сосиски». Відомі львів’яни розповіли про свої найромантичніші побачення

У День всіх закоханих Galnet зібрав для вас 5 абсолютно різних, але надзвичайно чуттєвих спогадів відомих львів'ян про їхні найяскравіші миті зі своїми другими половинками
14:04, Чт, 14 Лют 2019 Мар'яна Галькович
Фото ілюстративне

«Одружилися ми на 21 день після нашого знайомства», – Людмила Калабуха – бізнес-тренер,  автор книги-бестселера «Почніть говорити «НІ»

Людмила Калабуха з чоловіком Сергієм

– Значить так, в мене нема часу зустрічатися, постійно на роботі та у відрядженнях, або ми одружуємося або розходимося – сказав мій майбутній чоловік Сергій Калабуха на 7 день нашого знайомства.

– А подумати можна?

– Тільки до завтра – крайній термін.

Я прийшла додому і плачу. Мама мене питає, чи ми посварилися.

– Ні, мамо, я заміж виходжу!

І одружилися ми на 21 день після нашого знайомства 23 роки тому.

Потім у нашому житті будуть десятки дорогих ресторанів та дешевих забігайловок у 44 країнах світу. Та саме цей день, без оберемка квітів і діамантової каблучки, без шикарного ресторану і ставання на одне коліно я вважаю найромантичнішим побаченням у моєму житті. Був літній теплий вечір, у нас не було грошей навіть на морозиво, ми просто гуляли парком та присіли на лавочку.

Так, це був ризик – виходити заміж за майже незнайому людину. І саме в РАЦСі, коли ми подавали заяву серед таких самих закоханих щасливих людей, мене дещо збентежив один пункт в анкеті молодят «Чи ознайомлені ви зі спадковими хворобами свого обранця?».

– Сергію, – спитала я. – У тебе алкоголіків чи божевільних в роду не було?

– Так, щоб сильно, то не дуже, – трохи поміркувавши відповів мій коханий.

Чи зробила б такий такий відчайдушний крок зараз, коли мені 44 роки і багато що бачила і зрозуміла у своєму житті – вийти заміж на 21 день після знайомства? Напевно, ні. Та мій чоловік упевнено каже, що вийшла б. Якби кликав заміж мене він.

Читайте також: Знайти сто тридцятого

«Усі нормальні люди у першу шлюбну ніч рахують гроші, а ми пакували коробки на війну»,  Роман Іванів – волонтер, керівник ГО «Вірні народу»

Роман Іванів з дружиною Євгенією

– У нас з дружиною все пов’язано з війною. Моя дружина з Волновахи і ми, фактично, познайомилися в Інтернеті, тому що я був волонтером і шукав людей, щоб можна було розуміти чи зможу я туди заїхати. Тобто мені потрібна була людина, яка живе на місці. Женя в той час, коли прапор мінявся двічі на день, ходила по Волновасі з тризубом на шиї, вона була справжньою активісткою.

Потім я дуже довго просив її приїхати до Львова, у неї батько хворий плюс вона працює на залізниці і хотіла продовжувати там працювати. Десь півроку не було місця у нас на залізниці і Женя їздила щодня у Стрий. З самого початку жила вона в нас вдома: в нас не було зустрічань якихось, «битовуха» з першого дня (сміється – ред.). Два роки тому, 10 лютого я їй зробив пропозицію, 14 лютого ми подали заяву, 15 березня ми одружилися і 17 поїхали на війну, під Авдіївку. Усі нормальні люди у першу шлюбну ніч рахують гроші, а ми пакували коробки на війну – о так ми і живемо. Ніби й романтична пара, бо ми об’єднали у собі Схід і Захід, але воно все так виглядає по-простому.

Пропозицію я зробив, коли дружина повернулася з нічної зміни додому. Колечко я заздалегідь замовив, а його все не привозили. І от, дружина повернулася з роботи, лягла спати, а мені подзвонили, що колечко готове і я, як мишка, тихенько по нього поїхав. То було гарне колечко, гарна коробочка і тут я приходжу додому, дружина відкриває одне око і каже:

–  О, де ти був?

А я беру її руку і кажу:

–  Ну ти ж згодна, правда?

І купа радості, а через 4 дні ми поїхали подавати заяву. Просто розписалися. Ми так спокійно поставилися до весілля, бо це було у час війни і робити щось пафосне не хотілося. Воно звичайно, що хочеться, але не на часі. Ми знайшли одне одного, ми щасливі. Я вважаю, що це дар від Бога.

«Щоб ти не подумала, що мені чогось для тебе шкода», Леся Кічура – авторка серії книг «Добрі мамині казки», редакторка у театрі імені Марії Заньковецької

Леся Кічура зі своїм чоловіком Миколою

– Наше найромантичніше побачення було водночас найкумеднішим. Ми з майбутнім чоловіком були співробіниками. Як співробітники ми разом часто вибігали в полудень на каву, але це завжди було похапцем, бо ж робота. Проте одного разу вирішили сходити на повноцінний обід. Відтак рівно о 13:00 вийшли з театру і зупинилися в одному простому закладі.

Коли зайшли, Микола обрав дуже багато страв і поставив на тацю (у закладі самообслуговування). Я ж намагалася його зупинити. Проте він наполягав. Врешті я здалася. З двома наповненими тацями ми подалися на нижній поверх, де було затишніше й менш людно.

Поки обідали, звісно, спілкувалися та сміялися, бо почуття гумору у чоловіка – це та риса, яка відразу мені сподобалася у ньому.

Врешті пообідавши, ми обоє не з’їли й половини всього, що взяли. Деякі страви просто по разу скуштували.

–       Я ж намагалася тебе зупинити, чому ти не слухав?

–       Щоб ти не подумала, що мені чогось для тебе шкода… чи немає грошей… чи я надто економний, а загалом я отак хочу, аби ми щоразу ходити на обіди у різні цікаві місця, бо їх у нашому місті є багато.

–     Але ж щоденно на обід друзі не ходять, навіть дуже хороші…

–     А хто сказав, що ми будемо друзями? Ми не будемо. Ми будемо подружжям.

–       ??? …Але ж я не твоя дружина і пропозиції…

Чоловік вмить відсунув стілець і став на одне коліно.

–       Чи згодна ти стати моєю дружиною? Я мрію кожен день твого життя робити щасливим…

Можете уявити мої відчуття. Довкола люди, офіціанти, всі озираються і спостерігають за тим, що буде далі…

–       А кращого місця для освідчення ти не знайшов?

–       Ну, – усміхнувся чоловік, – просто розмова зайшла саме зараз. А взагалі-то я планував це зробити по-іншому, якщо чесно. Проте до крамниці з каблучками ми підемо відразу, тут саме по дорозі є одна гарна. Ну, то як?

–       Так…! – відповіла я.

Чоловік поцілував мене, а гурт дівчат, що сидів поряд, зааплодував. Одна з них навіть розплакалася.

Того дня ми довгенько пробули у ювелірній крамниці. Мені в око впала одна каблучка, але я ніяк не хотіла на неї вказати, бо вона була надто дорога. Проте чоловік наполіг.

–       А давай я вгадаю, це ж він, отой перстень – верхній праворуч у рядку, правда? Він єдиний впадає в око відразу, бо вартий руки найкращої жінки.

–       Так… – ледь чутно промовила я…– Але він такий дорогий…

–     Ти для мене найкоштовніша жінка, тим паче, заручини річ не щоденна, тож каблучка має бути вишукана.

Того дня ввечері, ми спокійно та розмірено пили дуже пізню вечірню каву у кав’ярні Львова…

Опісля було безліч чудових побачень – проте всі ці роки чоловік сміється сам над собою  – того дня він так наївся, що навіть вечеряти вдома уже не зміг. Але враження залишилися назавжди. Коли ми проходимо повз цей заклад – часто обоє повторюємо: «А може повторимо – дві таці смаколиків на двох?» і обоє починаємо сміятися! Це було весело.

Зараз навіть уже наші діти знають про цю кумедну історію з минулого, а каблучка – усі ці 12 років прикрашає мій палець.

Читайте також: «З під’їзду вибігла дівчина у паніці – її подруга провалились у шахту ліфта»

«І після цього моменту стало набагато легше, хоча ми ще довго ховалися від батьків і сусідів»,- Микола Стецьків – ветеран АТО, засновник  ФайнаBerry

Микола Стецьків з дружиною Іванною

– Наші зустрічання з моєю майбутньою дружиною були таємні. Вона сусідка з мого будинку. Ніхто не знав про те, що ми зустрічаємось, бо були проти наші батьки. І через два тижні прийшов якийсь такий момент, коли я відчув, що я люблю її і мені захотілося зробити їй щось дуже приємне, щоб  їй освідчитися у тій любові.

Я купив свічки, дуже багато маленьких свічечок. Це напевно дивно звучатиме, але я винайняв номер у готелі – це було єдине місце, куди я міг запросити її. Я усе підготував. Ми зустрілись. Коли я її привів туди, вона не могла зрозуміти, що це таке.  І тут як кажу їй:

–  Я дуже тебе люблю і хочу бути з тобою.

Найприємніше, що вона відповіла, що також мене любить. Я тоді так хвилювався. І після цього моменту стало набагато легше, хоча ми ще довго ховалися від батьків і сусідів.

Зараз ми намагаємося жити з романтичним підтекстом. Ми кожні вихідні ходимо по закладах Львова і сидимо вдвох, спілкуємося – наговоритися не можемо. І це попри усі ті проблеми, які ми пройшли. Недавно я згадав цей момент і дружина здивувалася. Засміялася і каже:

– Ти так боявся зізнатися, так хвилювався…

А я тоді справді дуже хвилювався, боявся почути відповідь, що я лише її захоплення, а не щось серйозне. Вона тоді сказала, що вже давно мене полюбила.

І от, 27 лютого у нас буде 8 річниця нашого одруження.

Читайте також: Офіційно: Тарифи на проїзд у приміських маршрутках Львова ніхто не регулює

«Ми зібрали трохи моху, і на цвяхах, які мають тримати намет, посмажили дві сосиски»,- Івона Лобан – дизайнерка, авторка культурно-мистецького проекту «Під Зорею Пінзеля»

Івона Лобан з чоловіком Антоном

–  Наше з чоловіком найромантичніше побачення відбулось, коли ми вже були одружені. Колись я прочитала продовження книжки Галини Вдовиченко «Пів’яблука» і вирішила, що якщо 4 коліжанки за день піднялись і спустились з гори Піп Іван, та ще й попили води з 9 джерел, то це дуже легко і я теж хочу туди.

 До того часу ми з чоловіком жодних сходжень в гори не робили і я вирішила, що буде дуже романтично заночувати на вершині гори під зоряним небом. Ми поняття не мали, що там дують 16 вітрів і намет просто зносить. А якщо почнеться гроза – це взагалі небезпечно.

Ми доїхали до Дземброні, залишили у селі машину і почали сходження. З позиченим наметом, карематами і спальними мішками. Температура була +30 – неймовірна спека.

На нашому шляху зустрічались неймовірні водоспади і відкривались фантастичні краєвиди, але вершини так і не було видно. Сонце вже починало сідати і нам здавалось, що за цим каменем вже точно відкриється вершина. Але не так все виглядало, як ми собі уявляли.

З останніх сил ми нарешті дійшли на вершину Вухатого Каменю, а сонце вже сіло за горизонт. Намет ми ставили вперше в житті, у повній темряві, вітер так шаленів, здавалось, здує і нас разом з наметом. Води нема, з чого розпалити вогонь теж нема: ми зібрали трохи моху, і на цвяхах, які мають тримати намет, посмажили дві сосиски і лягли спати. Я забула сказати, що температура повітря дуже відрізняється на вершині гори, тож холод там був собачий. Ми були настільки вимучені, що сил насолодитись красою зоряного неба в нас не залишилось.

Вітри розривали наш намет і спати було майже неможливо, тому ми прокинулися о 5 ранку і, замотані в спальні мішки, пішли по хребту на гору Смотрич – зустрічати схід сонця. Та картина, яка перед нами відкрилась, залишиться в нашій пам‘яті на все життя. Враження таке, що ти стоїш на найвищій вершині і перед тобою весь світ як на долоні,  і сходить сонце!Після такого фантастичного світанку, ми все-таки дійшли до гори Піп Іван! Яке було моє здивування, коли біля обсерваторії ми побачили машини, на яких люди піднімались на гору (сміється – ред.). Але якщо б ми про це знали, не пішли б найромантичнішою дорогою на вершину Вухатого Каменю.

З того часу, ми з чоловіком щороку робимо сходження в гори! І ці подорожі дають нам можливість відкривати одне одного, дарують приємні миттєвості і роблять нас щасливими, а в шлюбі ми вже більше 20 років.

 

Найбільше читають:

Нове на сайті: