Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

Поки була на війні, чоловік навчився зав’язувати доньці бантики: історії мужніх жінок

Жінки-військові – про рівність в армії, бойовий досвід та камуфляжні будні

У Міжнародний день боротьби жінок за рівні з чоловіками права Galnet розповідає про тих, чиє життя є уособленням цієї боротьби. Чотири історії українських жінок-військових – про незламність, віру і любов до своєї справи.

Анастасія Окаєвич, 22 роки

 лейтенант

Анастасія – випускниця Академії сухопутних військ. Після навчання пішла служити у 1-шу танкову бригаду. Потім – 9 місяців фронту. Деякий час її підрозділ виконував завдання на «нулі» – передових позиціях у Новозванівці на Луганщині.

– Під час виконання завдань поранили мого товариша, – каже дівчина. – Ми знайомі з першого курсу. І так склалося, що служити потрапили в одну бригаду. На сході також підтримували і допомагали одне одному. Надзвичайно важко було підібрати в той момент потрібні слова для його батьків. Страшно, коли війна підходить до тебе так близько…

Попри юний вік, Анастасія – заступник командира роти. У зоні бойових дій виконувала функції офіцера-психолога. Служити у війську вирішила ще до війни на Донбасі, у 2013-му. Перед самим вступом до військового вишу помер її батько, який теж був військовим. Тоді ж дівчина пообіцяла собі продовжити шлях тата і закінчити академію з відзнакою. Їхати у зону бойових дій її ніхто не змушував. Рішення приймала самостійно. Каже, офіцер завжди повинен бути зі своїм підрозділом – де б він не був.

– Дарма кажуть, що армія не є жіночою справою – вона все ж жіночого роду, – жартує Анастасія. – У чоловічому колективі завжди знайдеться той, хто не довірятиме. Мовляв, жінка не зможе впоратись зі складним завданням. Але це зникає після першої справи, коли жінки доводять, що володіють різними видами стрілецької зброї не гірше за чоловіків або ж керують бойовими машинами – від БМП до танка.

Жінки доводять, що володіють різними видами стрілецької зброї не гірше за чоловіків

Сьогодні Анастасія Окаєвич працює викладачем у рідній Академії сухопутних військ – навчає майбутніх сержантів. У вільний час (хоч його й не надто багато) займається спортом, вивчає іноземні мови і відвідує тренінги з цивільної психології, щоб впроваджувати досвід у військовій справі. Здобуває другу і водночас третю вищі освіти. Планує захищати кандидатську.

– Друзів раніше дивував мій спосіб життя – виїзди на полігон, робота на вихідних, постійні відрядження, – розповідає Анастасія. – Але з часом вони мене зрозуміли. Їхня підтримка під час відрядження на схід була дуже важливою…

Читайте також: LOVE IS… по-львівськи

Марія Бойцун, 25 років

молодший сержант

Марія пішла у військкомат ще тоді, коли чимало чоловіків шукали в шухлядах закордонні паспорти – у перші місяці війни на Донбасі. Маючи диплом про вищу освіту Київського університету телекомунікацій, могла влаштуватись на пристойну роботу, але обрала армійський камуфляж. Військові комісари не йняли віри. Думали, ця тендітна дівчина несповна розуму.

– Коли я прийшла вдесяте, мені сказали, що з’явилась посада, пов’язана з моєю цивільною спеціальністю, – розповідає Марія. – Я була така щаслива, ніби успішно пройшла співбесіду на роботу своєї мрії. Так я почала служити в окремому полку зв’язку повітряного командування «Захід». Ми регулярно виїжджаємо на стрільби. До того я навіть не знала, як правильно тримати автомат і що потрібно натискати.

Вже п’ять років Марія прокидається о пів на шосту ранку. Випиває чашку кави, прасує улюблену форму і йде захищати країну. Шикування у військовій частині починається рівно о восьмій – запізнюватись не можна. Коли Марія вперше принесла камуфляж додому, батьки були шоковані. Вони ще не встигли відійти від хвилювання через активну участь доньки у подіях Революції Гідності.

– Попри все, я бачила в очах батька гордість за мене, – каже дівчина. – Бачила, як він дивиться і думає: от доця молодець! Тоді, напевно, я вперше довела їм і собі в першу чергу, що вже доросла і сильна.

Марія пішла у військкомат ще тоді, коли чимало чоловіків шукали в шухлядах закордонні паспорти – у перші місяці війни на Донбасі

Коли поїхала на Донбас, батькам розповідала про планові навчання – не хотіла тривожити. У зоні бойових дій займалась надважливою справою. Її підрозділ забезпечував зв’язком штаб Антитерористичної операції. Майже кожен документ – на вагу золота. Від оперативної роботи зв’язківців залежало життя наших бійців.

Про те, що донька провела зиму у зоні проведення АТО, тато з мамою дізнались лише тоді, коли Марія повернулася додому. У її військовій частині 80% особового складу – жінки. З дискримінаційними проявами у війську, каже, не зустрічалась. Але й не заперечує: жінкам не дають жодних поблажок. Дисципліна на першому місці.

– Одягати щодня військову форму – це дуже почесно, – продовжує Марія. – Коли їхала на інтерв’ю, сивий дідусь хотів звільнити місце в маршрутці. Звісно, відмовилась, але це дуже приємно.

Читайте також: На театральну п’єсу про права людини, яку покажуть у Львові, зібрали вже 110 тисяч гривень

Вікторія Гавриленко, 20 років

Курсант

Вона бачиться з рідними двічі на рік, коли приїжджає у відпустку. Вікторію від рідного дому відділяють 1300 кілометрів. Із Запоріжжя до Львова переїхала три роки тому, коли вирішила подати документи в Національну Академію сухопутних військ. На спеціальність «Артилерійська розвідка» тоді в рамках експерименту уперше взяли трьох дівчат. Вікторія була у їх числі.

– У Збройні сили треба йти зі стальними нервами, знати собі ціну і незворотно йти до поставленої мети, – каже Вікторія. – Коли прийшла в академію, то відразу сказала: після закінчення працюватиму з особовим складом, робота з папірцями – не для мене. Тому викладачі ставляться до мене рівно так, як і до всіх інших курсантів. Найважче було звикнути до армійської дисципліни – я не звикла комусь підпорядковуватись, а тут часто доводиться змовчати і виконувати накази.

На вступних випробуваннях дівчину спершу серйозно не сприймали. Вона хоч розуміє, куди потрапила? – запитували себе подумки. Коли Вікторія витягувала хлопців, які по груди погрузли в болоті, ставлення докорінно змінилось. У цивільному житті вона – волонтер. Неодноразово бувала на Донбасі, підтримувала українських військових. Каже, зустрічі з ними – одні з найпрекрасніших моментів у житті.

Улюблений день Вікторії – неділя. Але навіть на вихідних у місті її зустрінеш не часто. По буднях прокидається о 5-й. Наводить макіяж, дорогою випиває каву і йде на ранкову зарядку. Далі – пари, тренінги і щоденні заняття у тренажерному залі. Не повірите, дівчина займається важкою атлетикою! І єдиний день, який може присвятити собі і сну – це неділя.

Вікторія бачиться з рідними двічі на рік, коли приїжджає у відпустку. Від рідного дому її відділяють 1300 кілометрів

– Раніше я не помічала сивих волосин на татовій голові, – каже дівчина. – Тепер з батьками бачуся дуже рідко. І це найважче. Декілька разів хотіла плюнути на все і залишити навчання. Психувала, панікувала… Різне було. Але зараз чітко усвідомлюю, що не можу звернути зі свого шляху. Якщо вже взялась – треба довести справу до кінця.

Вікторія тримає в руках яскраво червоний артилерійський берет. Тримає так, ніби це найбільша цінність у її житті. За хвилину до фотографії вона акуратно одягає головний убір і усміхається в об’єктив, збираючи на собі погляди озброєних військових на прохідній і цікавих перехожих.

Лариса Терешко, 30 років

старший солдат

Останні 2 роки Лариса відзначала Міжнародний жіночий день на війні. Саме на цей час припадали її відрядження на схід. Вона – медик 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, що дислокується у Львові. До армії працювала медсестрою у поліклініці на Волині. На час виїздів у зону бойових дій з двома дітьми – Ярославом та Даринкою – залишався її чоловік. Він – офіцер 80-ки.

– Коли поїхала в АТО, чоловік навчився зав’язувати доньці бантики, – усміхається Лариса. – Я була приємно вражена. Він у мене великий молодець. Відраджувати їхати на схід не став – я знала, що мушу там бути. У колективі мене б не зрозуміли.

Під час першого відрядження на Донбас медична рота десантників виконує обов’язки поблизу села Піски на Донеччині. У лютому тут якраз починаються інтенсивні обстріли – є поранені. У декого рани не сумісні з життям. Всі труднощі колектив долає завдяки злагодженій роботі і підтримці своєї командира медроти – Тетяни Юріївни.

У розмові Лариса з тривогою згадує події кількарічної давнини. Важке літо 2014-го. Її чоловік у складі десантників захищає Луганський аеропорт. Боялася увімкнути телевізор, аби не дізнатись чогось страшного.

– Він виїхав з дому 8 березня, у травні ми зустрілись на Харківщині, а 13 липня вони заходили в Луганський аеропорт, – пригадує Лариса. – Я про це не знала, зв’язку майже не було. Наприкінці липня чоловіка поранили – про це я теж дізналась остання.

Я плакала, гримала дверима і всіляко намагалась відрадити. Він сказав тільки три слова: там мої хлопці

Телефон був вимкнений 2 тижні. Дружина не знаходила собі місця. Коли раптом почула рідний голос у слухавці – була найщасливішою на світі. Чоловік сам себе видав. Каже, не хвилюйся, про мене тут дівчата піклуються. Тоді й Лариса зрозуміла, що він – у шпиталі. Поранення в грудну клітку, контузія. Не минуло й півроку після повернення додому, як чоловік знову поїхав на війну.

– Я плакала, гримала дверима і всіляко намагалась відрадити, – продовжує Лариса. – Він сказав тільки три слова: там мої хлопці. Я тоді цього не розуміла, а зараз я розумію…

Їхні діти теж хочуть бути військовими. Стрибати з парашутом, володіти зброєю і захищати країну. Як мама і тато. Про батьків-десантників часто розпитують однокласники – і їм завжди знайдеться що розповісти…

Фото: Орест Дрималовський, Олександра Качмар

Читайте також: На рівні з чоловіками: Львівські фахівці назвали основні закони про гендерну рівність

Найбільше читають:

Нове на сайті: