Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

Привіт від «Нью-Йорк таймс» або український «Іван Грозний» і його ідеї

Син Мілени Рудницької хоч і народився не на територіях сучасної України, але цікавився нашим минулим і ділився цими знаннями зі світом. Був у нього і львівський фрагмент життя, а після однієї поїздки в автобусі про нього написала низка газет Америки
14:04, Сб, 26 Жов 2019 Євген Гулюк
Фото: https://list.in.ua

З кожною наступною мандрівкою у відкрите море історії, ми не тільки краще в ньому розбираємося, відкриваємо так звані «білі плями», але й більше дізнаємося про тих, хто творив образ минулого. Так переконуємось, що в українців був не один видатний історик. Їх вистачало. Вони пропонували сміливі концепції, переглядали усталені трактування і так допомагали нам краще зрозуміти минуле, наших предків, а тому – і самих себе. До таких істориків належав і Іван Лисяк-Рудницький, сторіччя від народження якого святкуємо цими днями.

Хто такий Івана Лисяк-Рудницький?

Іван Лисяк-Рудницький (27 жовтня 1919 – 25 квітня 1984) запам’ятався як історик, але також – політолог і публіцист. Він народився у знаній галицькій родині. Його мама – це відома й упізнавана громадсько-політична активістка Мілена Рудницька. Батько не такий впізнаваний, але не менш значимий діяч – посол до Сейму ІІ Речі Посполитої, адвокат і політик Павло Лисяк.

Лисяк-Рудницький на колективному фото з укр. вченими, 1940-ві рр. Він
– стоїть перший ліворуч

Івану Лисяку-Рудницькому вдалося втримати планку на зафіксованій його рідними висоті. Хоч він народився не на територіях сучасної України, але зацікавився нашим минулим і зумів непогано дати собі з цим раду. Відтак ділився знаннями зі світом. Між іншим, зі Львовом історик також пов’язаний – навчався в Академічній гімназії і на юридичному факультеті Львівського університету. Уже проживаючи у США, разом з іншими діячами, підписав звернення до верхівки СРСР, добиваючись прав для українства у цій державі. Праці Лисяка-Рудницького не втратили актуальності. Отож, звертаємо увагу на окремі ідеї та роздуми вченого.   

Читайте також: Чим Львів у 1936 році вразив британського посла

«Між історією й політикою»

Навіть сьогодні інколи видається, що зовнішньополітичний курс України будується за принципом «лебідь, щука і рак». Іван Лисяк-Рудницький писав про подібне ще десятки років тому. Вчений відзначав «суттєво західний, себто європейський, характер України». Натомість, не заперечував і фактору сил, що «променювали з Сходу». Україну він означив як таку, що «розташована між світами грецько-візантійської й західної культур і законний член їх обох». Наш шлях в історії – намагання поєднати ці традиції.

«Роля України в новітній історії»

Чи зуміли ми реалізувати рецепти, які виголошували методологи попередніх епох? Маю сумнів. До прикладу, Іван Лисяк-Рудницький під «українською історією 19 століття» розумів дві речі: історію національного руху й історію країни та народу. Ці два розуміння вважав тісно переплетеними, але не тотожними. Як доказ, історик навів спогади благодійника та мецената Євгена Чикаленка. У того є жартівлива думка, що якби випадково розбився потяг, яким в 1903 році їхали з Києва до Полтави делегати – на відкриття пам’ятника Котляревському, то українському рухові на довгий час прийшла б «кришка», адже майже всі свідомі та активні того часу перебували у двох вагонах даного поїзда. Абстрагуючись від цього жарту, центральною проблемою в новітній українській історії Лисяк-Рудницький називає постання нації, перетворення етнічно-мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту.

Євген Чикаленко. Фото з :
https://tyzhden.ua

Читайте також: Пам’ятник Леніну, КДБ і коньяк: Як Львів ще у радянські часи заробляв тисячі доларів на туристах

«Розмова про бароко»

Навіть сьогодні ми вивчаємо історію під ракурсом, коли щось вартісне відбувається на Заході, а років через 50 – 100 доходить і до нас. Лисяк-Рудницький пропонує відмінну перспективу. Вчений кличе нас за собою і демонструє недавнє відкриття – не факт, що «небіжчик Іван Котляревський зробив таку велику послугу українській культурі». Надалі Лисяк-Рудницький говорить про цікавий, багатий на різноманітні пам’ятки й концепції ідейний та культурний простір, який існував на наших теренах до XVIII століття – бароко. Як доказ своїх слів, наводить свідчення професора празького університету Едварда Вінтера, який «козацьке бароко» називав «надзвичайною синтезою східних і західних первнів, що є показником місії України на межі двох культурних світів». Якщо ви, як і Іван Лисяк-Рудницький «не знаєте, як вас вчили у школі», але цікавитесь історією, хочете переглянути ставлення до цілої епохи, цей ессей буде помічним.

«Новий Переяслав»

Цей ессей можна розглядати і в контексті актуальних політичних подій. Зокрема, вже тоді було очевидно, що насправді стоїть за святкуваннями 300-ліття Переяславської угоди у 1954 році, а також – приуроченим до цієї дати переданням Криму від РРФСР до УРСР. Лисяк-Рудницький говорить про геополітичну й економічну обумовленість цього кроку, а також – про «історичні» та «етнічні» права України на Крим. Разом з тим, вказує, що комуністична верхівка добивалась, таким чином, «відпруження» у російсько-українських відносинах, хотіла усунути невдоволення української сторони. Передання Криму УРСР вчений намагається оцінити з різних точок зору. З одного боку, що ця діє відкриває позитивну перспективу. Якщо питання Криму колись буде вирішуватись на міжнародних конференціях – воно буде вирішуватися на користь України. З іншого боку, вказує і на те, що передачею цієї території Москва хоче «обтяжити Україну моральною і політичною співвідповідальністю за злочин народовбивства, виконаний над кримськими татарами».

Документ про передачу Криму

Читайте також: Як завдяки селищу на Львівщині газифікувався весь Радянський Союз

«Проти Росії чи проти радянської системи»

Вже тоді Іван Лисяк-Рудницький задавався питанням, що на Заході не розуміють простої істини – СРСР є не національною державою, де проживають росіяни, а «імперіяльним конґльомератом народів». Україна, як найбільша неросійська національна група в СРСР, є цьому підтвердження. Для нас сьогодні ці акценти є очевидними, але ми живемо у зовсім інші часи.

Тут має бути епілог

Івана Лисяка-Рудницького не особливо знають в Україні. Але якось з ним трапився епізод, через що він прославився на всю Америку. Про це навіть згадано у «Нью-Йорк таймс», а історика тоді жартівливо обізвали «Іваном Грозним». Лисяк-Рудницький їхав в автобусі і читав книгу. У якийсь момент він попросив темношкіру жінку стишити звук на транзисторі. Остання сприйняла це як вияв расової дискримінації і навпаки додала гучності. Лисяк-Рудницький вихопив програвач і вдарив ним жінку по голові. Як говорив пізніше – випадково, оскільки не до кінця володів рукою після перелому.

Сучасне перевиання текстів Рудницького. Дух і літера

Випадок отримав розголос. Історик потрапив на шпальти американських газет. Що цікаво, громадськість, у переважній більшості, його підтримала, вважаючи, що ситуація із транзисторами в транспорті переходить межі дозволеного. Як наслідок, незнайомці присилали Лисяку-Рудницькому кошти для покриття судових витрат, а міська влада видала розпорядження про заборону використання підсилювачів у транспорті.

Читайте також: Цегельні, палаци та виробництво мила. Що «заховано» під Снопківським парком?

Найбільше читають:

Нове на сайті: