Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«Тіла загиблих побратимів зберігали в холодильниках з-під морозива»: боєць львівської «вісімдесятки» про аеропорт «Луганськ»

Впродовж 146 «гарячих», не лише через погоду, днів тривала оборона Міжнародного аеропорту «Луганськ»
12:10, Чт, 09 Тра 2019 Мар'яна Галькович
Фото: Galnet

Його оборонці протягом цього часу перебували фактично у повному оточенні окупантів. А свідчення, які на сьогодні є про життя і смерті на летовищі, маємо лише від безпосередніх учасників тих подій – жоден журналіст так і не наважився поїхати до наших оборонців. Про те, як минали ці 146 днів Galnet розповів командир десантно-штурмового батальйону 80-ої окремої десантно-штурмової бригади підполковник Анатолій Іченський.

– Я був з 8 квітня до 1 вересня. Ми здійснили нічний марш з околиць Харкова до Луганська під керівництвом начальника штабу  бригади. Андрій і ми зайняли об’єкти аеропорту. Аеромобільно-десантна рота, командиром якої тоді був старший лейтенант Павло Ільцев, взяла під контроль Луганський аеропорт, а я був з ним старшим. На той час аеропорт перебував у робочому режимі, але  деякі представники  сепаратистів знаходились на пункті управління, але коли ми зайшли – вони виїхали. У нас було завдання своєчасно взяти під контроль аеропорт, адже ситуація в Донецькій та Луганській областях загострювалася, у Луганську тоді захопили будівлю СБУ і вже, мабуть, були проголошені ХНР і ЛНР. І з метою того, щоб не повторився Кримський сценарій, щоб аеропорт не використали для висадки «зелених чоловічків» для підтримки місцевих сепаратистів, ми отримали завдання забезпечити охорону та оборону об’єктів міжнародного аеропорту Луганськ. В тому числі був продуманий навіть варіант, що, якщо буде сідати якесь судно з Росії – блокувати смугу. На той час ми самі всього не розуміли. На початковому етапі  працювали з місцевою міліцією: вони організовували  пропускний режим при в’їзді на територію, на центральній під’їзній дорозі, а ми відповідали за пункти та елементи  управління  летовищем. Наші підрозділи були розподілені для охорони цих об’єктів: один БТР і штатне відділення на кожному об’єкті, які почергово заступали на добу. Це був максимум, що ми могли зробити наявними силами. Аеропорт  фактично працював десь до травня. Внаслідок перших обстрілів аеропорту   цивільні працівники були перелякані та перестали виходити на роботу. Місцева міліція на той час мала контакти з місцевими сепаратистами і вони, попередивши нас про атаку на аеропорт, покинули летовище, мотивуючи це тим, що хочуть жити.

Читайте також: Без цензури: український військовий розповів, як солдати РФ захоплювали частину в Криму

Допомогали українським військовим місцеві жителі. Також у тому, що армія змогла тримати аеропорт є й чимала заслуга активістів та волонтерів:

– На той час ми налагодили взаємодію з місцевими активістами, які виступали за Україну. Вони приїжджали до нас, запитували, чи потрібна якась допомога. Окрім цього,о я їх попросив, щоб вони нам організовували патрулювання: в нічний час проїжджали біля під’їздів до аеропорту, дивились чи нікого нема. Кілька разів вони так поїздили, і тут однієї ночі мої пости доповідають, що якісь машини поблизу нас їздять. Вони побачили, що ті машини в лісосмузі зупинилися. Тоді я сказав міліції, щоб вони поїхали і перевірили що до чого. На що вони заявили, що самі не поїдуть – «Поїхали з нами». Я пояснював, що то їхня робота, але все ж поїхав з ними. Міліціонери пішли перевіряти ті дві машини, які були в лісосмузі. То була імітація, а не огляд. Коли я підійшов ближче, виявилося, що у машинах були активісти. Вони одразу сказали не довіряти міліціонерам, бо під час перевірки їм тихо сказали: «Войска не наши». Тобто місцева міліція була у взаємодії з сепаратистами, не всі, звісно, але частково так.

– З активістами ми фактично налагодили агентурну мережу розвідки, були місцеві люди, які нас підтримували і вони передавали нам інформацію з досить далекої відстані (аж до Краснодону). Якось мені подзвонив один з активістів і каже: «Я тебе вітаю, кордон перейшла російська техніка: танки і БМП». Я в це не вірив. Передавав на вищий штаб, але з жодного іншого джерела не було підтвердження цієї інформації (інформація має бути підтверджена мінімум з двох джерел), до того ж моє джерело було неофіційне. Якби були якісь фото чи інші факти – повідомлення б могли прийняти.

Згодом сепаратисти почали проявляти себе активніше, приїжджали і погрожували:

– Показували міномети 82-міліметрові, які захопили у будівлі СБУ. В прямі перемовини тоді я з ними не вступав, в основному вони працювали через міліцію і з керівником аеропорту. Але ці погрози були лише словами. Приїжджали на переговори різні представники сепаратистів:  місцеві бандюки, голова так званої «Ради міністрів ЛНР» Геннадій Ципкалов, начальник штабу підрозділу Донского казачєства та інші. Всі вели  переговори з метою не допущення нашого просування на Луганськ: «пропонували», щоб ми вийшли з аеропорту – залишили техніку, зброю, а вони нам дадуть автобуси і ми спокійно поїдемо звідти. До початку червня «сєпари» боялися нас, у них фактично не було чим з нами воювати. А коли в них стало трохи більше зброї, вони почали обстрілювати аеропорт: спочатку стріляли по трансформаторній підстанції, в нічний час обстрілювали з протитанкових гранатометів, а  вдень обстрілювали з вогнеметів зі сторони села Переможне. Тобто, все було з наростанням: спочатку стрілецька зброя, пізніше обстріли з гранатометів, далі з вогнеметів, потім пішли 82-міліметрові міномети та 120-мм міномети, аж поки не дійшли до танків, градів і всього решта.

Читайте також: Поки була на війні, чоловік навчився зав’язувати доньці бантики: історії мужніх жінок

Тоді почалися бої. Запеклі.

– На початковому етапі в нас було 9 БТРів і 60 людей особового складу. Десь в середині травня, після оцінки сил, можливостей та завдань, які  покладались на підрозділ, що обороняв летовище, було здійснено посилення угрупування шляхом висадки в аеропорту Луганськ з літаків ІЛ-76 роти 25-ої парашутно-десантної бригади, мінометного взводу, інженерно-саперного взводу та розвідувального взводу 1-ої танкової бригади. Перші обстріли сепаратистів були для того, аби змусити нас вийти з аеропорту, так як  ми  перебували  той час в оточенні. «Сєпари»  відрізали  аеропорт від електрики та  від води. Для забезпечення особового складу водою ми  використовували запаси води, які були в протипожежних резервуарах  (їх було 3 чи 4). Звичайно якість води ніхто не знав, але якщо там були жаби, значить можна було пити. Воду розподіляли між підрозділами для приготування їжі, пиття та миття  особового складу з метою як найдовше розтягнути її кількість. В дощові дні використовували 200 літрові бочки, щоб набирати воду для миття, а також мились під дощем.  Так як ми перебували в оточенні, то нормального забезпечення в нас не було. Поповнення запасів продовольства, питної води, боєприпасів, мін та  палива  здійснювалось літаками з використанням парашутно-вантажних систем.  Були такі випадки, що  вантажі під час десантування залітали за межі аеропорту, то ми шукали ті контейнери в сусідніх полях.

До речі, проблеми з їжею з’явилися ще раніше. Правдами і неправдами захисникам намагалися привезти харчі.

– На початковому етапі перебування аеропорту можливостей приготування їжі ми не мали, тобто в нас був тільки сухий пайок і особовий склад перебував  на котловому забезпеченні в військовій частині ПВО, яка знаходилась з північної сторони Луганська  в районі Металіста.  Та частина була зобов’язана возити нам гарячу їжу, але вона відмовлялись самостійно це робити, мотивуючи це тим – «що їх сєпари можуть спалити». Вони наймали таксистів, які привозили  в аеропорт гарячу їжу, але пізніше навіть таксисти відмовились. В результаті цього ми були змушені  забирати продукти своїм медичним «уазіком», поки він не був затриманий на новоствореному блокпосту сепаратистів на околиці Луганська. Тоді нам почали возити харчі активісти, які підтримували нас – бачки з кашею возили в легкових автомобілях, навіть у шкіряних салонах дорогих кросоверів. Згодом військову частину ПВО  також заблокували і возити їжу нам звідти перестали.  В результаті цього продовольство  нам почали возити з підрозділу забезпечення, який перебував за 80 км від аеропорту, цивільним транспортом через «сєпарські» блокпости.  Очолював це наш заступник командира бригади з тилу підполковник Таракулов. Він переодягався в цивільний одяг (шорти, футболку, тапочки) і з місцевими бандюками домовлявся, щоб вони на своїй машині возили нам продукти і навіть паливо в бочках. Вони на своєму вантажному автомобілі  спокійно проїжджали через «сєпарські» блокпости, а  підполковник який сидів у кабіні добре володів російською мовою та мав добре підвішений язик – його не підозрювали.

Читайте також: Як у Бродах відкривали нові казарми для військових: репортаж Galnet

В якийсь момент військовим довелося перекваліфіковуватися: мусили садити літаки, які мали посилити їх:

– Більшість персоналу аеропорту жила у сусідньому селі Переможне: це були переселені колись у ті краї лемки, але на той час їхні погляди щодо ЛНР та України  розділилися 50 на 50. На фоні загальної обстановки: успіхів АТО у Словянську, Краматорську та інших районах стало питання щодо блокування сепаратистів  Луганська. З цією метою планувалось здійснити висадку підрозділів в аеропорту.   Для цього потрібно було організувати посадку літаків у нічний час. Місцеві працівники розповіли, що на території аеропорту є резервний генератор, який можна застосувати для запуску освітлення посадкової смуги. Але, на жаль, він був дуже  старий і довго не міг працювати, бо перегрівався – ми могли його запустити на кілька хвилин. Використовувався  інший варіант: виганялась техніка ( БТР-80, ГАЗ-66) зліва та справа смуги і вмикали фари під час посадки літака. В ніч на 14 червня планувалась посадка в аеропорту трьох літаків ІЛ-76. Але, на жаль, під час посадки «Ілів», близько першої години ночі, перший літак приземлився, а другий під час заходу на посадку за кілька кілометрів від летовища, поблизу села Новоаннівка, був збитий сепаратистами. Прямо на очах усіх літак вибухнув і впав – це був шок для всіх. Третього літака ми навіть не бачили – він повернувся. З місця падіння літака тривалий час, до самого світанку, лунали вибухи. Зранку на місце падіння літака був  надісланий зведений підрозділ. Те, що побачили шокувало усіх: між  уламками літака та військової техніки, нерозірваних боєприпасів валялися рештки тіл десантників та екіпажу – живих не було. Цілих тіл майже не було. У нас постало питання, куди подіти рештки тіл… Ми взяли медичний контейнер з аеропорту (причеп) і поскладали рештки тіл туди. Контейнер з рештками тіл кілька днів знаходився на території аеропорту, стікаючи кров’ю. За два чи три дні було  оголошено тимчасове перемир’я і прийшла машина, щоб забрати  рештки тіл загиблих десантників. Наші розвідники провели огляд околиць місця катастрофи літака  та виявили вогневі позиції з яких вівся вогонь  «сєпарами» по літаку, на яких  залишилось три ракети ПЗРК. Здається, дві були спрацьовані і одна ціла. Цікаво, що надписи-інструкції на тих ПЗРК були зроблені  польською мовою. Вже пізніше я читав різні аналізи і допускаю, що це були ракети, які росіяни захопили під час війни в  Грузії у 2008 році. З того часу посадка літаків в аеропорту припинилась.

Читайте також: Військові у Львові придумали комп’ютерну програму, яка рятує життя

З того моменту постріли не припинялися.

– З того часу аеропорт постійно обстрілювали мінометами, гарматами, реактивними системами залпового вогню «Град». Обстріли велися як вдень, так і вночі. На прямий вогневий контакт противник в той час не йшов. 13 липня в результаті проведення рейду посиленим рейдовим загоном  нашої бригади було пробито кільце оточення та створений коридор сполучення аеропорту з своїми військами. Саме вночі, близько першої ночі, після заходу рейдового загону в аеропорт противник обстріляв наші позиції  черговою касетою ГРАДу. Того разу, на щастя, ніхто не постраждав.  В нас було продумано, що як тільки який-небудь  підрозділ заходить, ми маємо його розосередити: скучкування техніки приводить до того, що ми могли понести значні втрати. Наступного ж дня був черговий обстріл: були поранені і декілька хлопців загинули. Вони просто були не готові до раптових обстрілів артилерії. «Коридор», маленька судинка, яка сполучала нас із «землею», створена підрозділами рейдового загону давала на можливість евакуювати поранених та загиблих.

І попри шалений біль підполковник залишився з побратимами.

– Коли до нас зайшли підрозділи  рейдового загону  на чолі з начальником штабу бригади підполковником Ковальчуком, командування всією обороною аеропорту прийняв на себе він. Тоді, під час рейду, його поранили, він міг бути евакуйованим, але не покинув позиції,  відмовився та сказав: «Хлопці, я залишаюся з вами».

Читайте також: «У часи інформаційної війни з Росією не достатньо просто відповідати на пропаганду контрпропагандою», – Римма Товкайло

Жили військові у постійні напрузі: будь-якої миті міг початися обстріл, тож навіть звичні для нас дії могли коштувати комусь життя:

– Навіть відійти в туалет було небезпечно: в будь-який момент міг початися артилерійський обстріл, в такий момент ти просто падав на землю, а довкола все розривалося. Страшно спочатку, а потім розумієш, що не такий той Град страшний, як його малюють. Головне не бігти, бо уламки тебе доженуть. Це лотерея.

За ці 146 днів у Анатолія, як і більшості його побратимів, був не один день народження.  Один з таких почався тим, що вони з водієм на своєму «уазику» виїхали, щоб показати нові позиції танкам:

– Їхав на «Уазику»,  щоб перемістити два танки  на інші  вогневі позиції та  попадаю під обстріл «Граду». Помічаю розриви ракет перед машиною, які наближаються. Різко зупиняємось. Я інтуїтивно скрутився клубочком, повернувся спиною – перед нами розриваються ракети, осколки летять. За мить: лобового скла немає, водій кричить… У нього попали близько 8 осколків, а мене не зачепило. Добре, що він був у шоломі та бронежилеті. А вже потім я побачив, що декілька осколків пролетіли в мене просто над головою – врятувало те, що я присів.

Читайте також: «У часи інформаційної війни з Росією не достатньо просто відповідати на пропаганду контрпропагандою», – Римма Товкайло

Останній і найбільший день народження залишиться назавжди не лише в пам’яті Анатолія, а й багатьох його побратимів – для них він став спільним.

– Ми сиділи в підвалі в терміналі аеропорту. Було близько 23-ї години. Щоб ви розуміли – це був підвал, над яким ще три поверхи. І прямо в нашу кімнату прилітає 152-міліметровий снаряд: зникає світло, пил, крики, але він не розривається. Цей снаряд попав нашому заступнику командира бригади з морально-психологічного забезпечення підполковнику Радику в ногу. Підполковник залишився без передньої частини ступні. Мене та моїх побратимів посікло осколками бетону заліза але залишилися живими, бо снаряд не вибухнув.

З початком масованих обстрілів, як укриття використовували бункер  радянських часів.

– З початком виконання завдань в аеропорту особовий склад розміщувався  в складських та технічних  приміщеннях аеропорту. Але вони були непридатні для захисту від артилерійських обстрілів. На території летовища було кілька підвальних приміщень, погребів та бункер радянських часів. Вони і були використані для розміщення особового складу. Він був законсервований, і тривалий час не використовувався, тож нам треба було провести туди світло, зробити вентиляцію. Виявилося, що там є робочий генератор, який забезпечує електрику та вентиляцію. Один із солдатів з 2ї бригади зміг його «оживити» і таким чином в бункері був розгорнутий штаб, медичний пункт та розміщення частини особового складу.   Почали ми його використовувати в червні. Так склалося, що як тільки ми всі переселилися зі свого укриття на складах в бункер та підвали, внаслідок чергового артилерійського обстрілу  склади, на яких ми проживали та зберігали боєприпаси, були знищені та повність згоріли.

Читайте також: «Усі сили і мотивацію необхідно шукати лише у собі». Як військовий після важкого поранення став письменником

У тому бункері крім військових деколи ховались і цивільні, а лікарі проводили операції. На жаль, не всіх вдавалося врятувати:

– Поки не було пробито коридору, який з’єднував аеропорт з своїми підрозділами, та неможливо було організувати евакуацію поранених та загиблих, тіла полеглих  побратимів ми зберігали в холодильниках з-під морозива та кока-коли: тих, що були в магазинах в аеропорту.

Останні запеклі бої припали на кінець серпня: військові, котрим вже не було що боронити, покинули руїни Луганського аеропорту в день, коли мільйони дітей по всій поверталися до школи – 1 вересня 2014 року.

– Останні бої за летовище припали на кінець серпня. На той час на території контрольованої сепаратистами перебували регулярні підрозділи РФ. Ці підрозділи приймали участь в боях з нашими підрозділами на околицях Луганського аеропорту, витиснувши нас з прилеглих населених пунктів Хрящувате, Новоаннівка. Під час одного з боїв були захоплені полонені військовослужбовці Збройних Сил РФ з паливозаправником. В ході тих боїв противник масово застосовував артилерію різних калібрів, БМП та танки. Останній день оборони аеропорту розпочався ще вночі, коли артилерія «довбила» по позиціях в аеропорту. Посилено обстрілювався термінал, так як поблизу нього були розгорнуті наші гаубиці Д-30. Стеля та стіни терміналу почали руйнуватися та падати. В результаті масованих обстрілів було багато пошкодженої легко броньованої техніки. Ситуація стала критичною. Бої за аеропорт  перейшли на територію летовища та села Переможне…

Читайте також: «Війна несла смерть і рани…»: у Львові вшанували пам’ять жертв у Другій світовій війні (ФОТО)

Вночі на 1 вересня останні захисники аеропорту покинули летовище.

– Пізніше ми навіть знайшли google-знімки, вони датовані. І на фото 30-31 серпня знайшов позиції артилерії, яка знаходилась південніше аеропорту. Це була артилерія, 152-мм гаубиці МСТА , яка нас «довбила», – підсумовує розповідь Анатолій.

Усі фото з архіву оборонців аеропорту

Найбільше читають:

Нове на сайті: