Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«Треба сказати правду, це була політична еміграція, а не економічна»: Емігранти з Львівщини розповіли про життя в Австралії

Андрій та Соня Білинські на декілька днів приїхали зі Сіднею до родичів до Львова, подолали більше 15 тисяч кілометрів
12:30, Пн, 21 Жов 2019 Юлія Василина

Андрія мама зі Львова, а батько з Чернівців. Сонин батько зі села Топільниця, що на Львівщині, а мама – з Чернігівщини. Galnet поспілкувався з подружжям про те, як жилось колись і живеться зараз українцям в Австралії

Хоча й з акцентом, але Андрій і Соня чудово говорять українською.

Андрій з`явився на світ вже у Берліні. Його дружина Соня – у Сіднеї. Познайомилися вони більше 20 років тому у Сіднеї. Після Служби Божої. На Великдень.

У їхніх родин різні історії того, як вони потрапили в іншу країну. Проте, є й спільне – бажання на чужині зберегти частину України.

АНДРІЙ: Коли закінчилася Друга світова війна, моя родина повертатися у радянську систему не могла. Ми 4 роки жили як біженці у Німеччині й Австрії. Тато хотів виїхати з Європи, бо думав, що війна знову почнеться. Мали їхати в Америку. Але вирішили податися в Австралію. У травні 1949 року уся наша родина – мама, тато, бабуся і двоє братів їхали поїздом з Австрії. Ми не знали куди. Мови не знали.

Андрій усміхається і згадує, що в Австралію пливли кораблем. Це було схоже на казкові розповіді, які він читав у книжках. Уже на місці казка перетворилася на реальність.

АНДРІЙ: В Австралії нас завезли у табори. Це три години поїздом до Мельбурна, на північ. Ми жили у металевих бараках. Люди вішали покривала, щоб мати свою приватну кімнату. Там були приблизно 9 місяців. Така була система, що українці і всі інші біженці мали договір з австралійським урядом. Згідно з ним, саме уряд вирішував, де ти маєш працювати. Тож чоловіки йшли працювати, а жінки з дітьми залишалися у таборі. Там було цікаво. Було багато павуків, гадюк і кролів, які обскубали всю траву через посуху. Дітям то пригода, а от старшим важче. У 1950 році ми переїхали у Сідней. Це найбільше місто в Австралії.

Соня уважно слухає розповідь чоловіка, яку знає до деталей, і в очах з`являється вогник смутку. Вона ставить чашку чаю на стіл і згадує, що її родина пережила Голодомор. Тоді у мами померло двоє братів. Окрім цього, Сонину бабусю з дідусем «совєти» вигнали з рідної хати на мороз.

Читайте також: Чим Львів у 1936 році вразив британського посла

СОНЯ: Мамина родина була розкуркулена. Совєти прийшли до бабусі з дідусем раптово, бо вони нібито мали найгарнішу хату у селі. Ще у нас працював 15-річний хлопець, у якого померли батьки. Бабуся взяла його до себе. Він допомагав на маленькій сімейній фермі. Коли ж совєти прийшли все забирати, то сказали: «У вас є робочий – ви куркулі». Солдати дали цьому хлопцеві рушницю і сказали: «Тепер можеш вбити ту жінку, яка тебе так використала». А він сказав: «Ні, вона була як моя мама» і втік. Совєти ж під дулом рушниць сказали бабусі і дідусеві: «Відчиняйте двері і йдіть». Надворі був сніг. Бабуся і дідусь хапали весь одяг і одягали на себе. Совєти були переконані, що такі люди просто помирають. Вони пішли у наступне село, де бабуся мала сестру. Там заночували. Але була проблема – вони не мали жодних документів, бо таким людям нічого не давали, тому не могли піти на роботу. Єдиний вихід був – на Донбас, на шахти. Це була дуже небезпечна робота. Багато чоловіків там помирали. А всі розкуркулені українці їхали туди. 

На Донбасі родина Соні прожила декілька років.

СОНЯ: Коли настала німецька окупація, то розкуркулені люди змогли повернутися додому. Моя родина тоді повернулася до нашого села. Там жили декілька років. Але дуже скоро побачили, що німці теж дуже жорстокі були. Вони вирішили емігрувати.

Мій дядько, тобто бабусі син, був націоналістом і його вже шукали. Тоді вся родина зібралася і втекла до Львова, а потім у Зальцбург (Австрія). Там 2 роки жили у таборі. Не знали, що буде далі. До Америки і Канади важко було дістатися, тому що бабуся і дідусь були у поважних роках і їх не хотіли туди брати, а Австралія прийняла. Моя мама мала шестеро братів, а лишилося тільки двоє. А мій батько був зі села Топільниця, що на Львівщині. 

Фото з Вікіпедії: Хор «Боян» і «Український Народній Балет», початок 1970-х рр. Сідней

1948-49 роки – це пік української еміграції в Австралію. З рідною домівкою за різними розрахунками попрощалися 38 тисяч українців. Важче ставало й від того, що еміграція у ті роки означала, що спілкуватися з рідними, які залишилися на українських теренах, не буде можливості – інтернету, факсу не було, листи надходили надто довго.

СОНЯ: Треба сказати правду, що це була політична еміграція, а не економічна. Наші люди не могли повернутися в Союз, тому що вони були націоналістами і стояли за Україну.

Наші люди були дуже зорганізовані. Вони одразу створили громадські організації, церкви, школи, народні доми. Наш народний дім – це такий великий зал. Там ми проводимо фестивалі, концерти, весілля, час від часу поминки, вечорниці. Біля народного дому є центральна школа.  

Українці самі збирали гроші на це і самі будували. Мотивація їхня була величезна. Вони думали, що ніколи вже не побачать Україну. Наші батьки не могли листуватися з родичами в Україні. Ми створили свою Україну в Австралії. Зі своїми людьми можна було відпочити, говорити рідною мовою, дотримуватися своїх звичаїв. Тоді це було дуже важливо. 

АНДРІЙ: У жовтні 1949 року були перші сходини нашої української організованої громади у Сіднеї. Через 2 роки ми її зареєстрували як кооперативу. Ми є найстарішою кооперативою у Сіднеї. На той час ми мали 800 сімей, які робили грошові внески. А зараз може 300.

Фото з Вікіпедії: Українці Сіднею демонструють проти російського комунізму і Голодомору, 28 червня 1953 рік

Українці будували народні доми, суботні школи, створювали музичні, танцювальні гурти, футбольні команди і театральні гуртки, де показували «Наталку Полтавку». Деякі існують і досі. Молодіжний рух поділяється на дві організації – Пласт і Спілку української молоді (СУМ). Обидві організації підтримують зв`язки з австралійськими і міжнародними організаціями.

АНДРІЙ: Дехто видавав книжки, дехто україномовні – «Українець в Австралії», «Єдність» і «Вільна думка» (існує і сьогодні). Ці газети виходили щотижня. А я, наприклад, співав в одному гуртку. 2 тисячі людей приходили на концерти у Сіднеї. І не лише українці, але й австралійці. Щодо церков, то у Сіднеї є греко-католицька парафія і 3 православні. 

СОНЯ: Ми дотримуємося звичаїв. Печемо паски, пишемо писанки. Служба Божа у нас нічна – ми починаємо в 23 годині. І десь о 4 ранку святимо паски.

Читайте також: Таким фотоапаратом Армстронг знимкував Місяць: львівський митець про створення всесвітньо відомих світлин

Дочка Андрія і Соні народилася у Сіднеї. Зараз Поліні 16. Нещодавно вона вперше побувала в Україні.

СОНЯ: Поліна танцює у танцювальній групі, ходить у суботню школу, співає українських пісень і має свій ютуб-канал, де робить короткі фільми про українську громаду у Сіднеї. Коли в австралійській школі щось неправильно кажуть про Україну, то вона виправляє. Треба правду сказати, що може нас не є так багато у громаді, як було колись, але все ж таки ті, що активні, то дуже тримаються за українське.

Батько Андрія ще живе. Чоловіку вже 101 рік.

 –У нас вдома завжди говорили українською мовою. Якщо я при ньому скажу якесь англійське слово, то він думає, що щось у мене не в порядку. Мотивація, щоб зберегти мову і культуру.

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: