Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«Це і є чин – пройти до кінця». Воїни яворівської 24-ки про те, як починали шлях добровольцями

Сьогодні – День українського добровольця. Саме 14 березня, 6 років тому, перші бійці-добровольці прибули на тренувальну базу під Києвом. Тоді ж у Нових Петрівцях сформували перший добровольчий батальйон, а добровольці стали рушійною силою у боротьбі з ворогом
17:34, Сб, 14 Бер 2020 Мар'яна Галькович
Фото ілюстративне: 24tv.ua

Спеціально до цього дня Galnet поговорив із двома воїнами, які у 2014 пішли боронити країну у складі добровольчих батальйонів і продовжують це робити, але вже у складі 24-ої окремої механізованої бригади імені Короля Данила. Про вибір і мотивацію, війну та армію – далі.

«В армії є два типи людей: солдати і воїни»

Олександр Шаповалов родом із Хмельницького.  На війну пішов після Майдану. Йому на той момент було 17 років.

– Почалася війна, почали гинути люди і я пішов добровольцем, тому що за свою країну треба боротися. Це мій дім, я тут народився і виріс, тому вирішив піти і разом з братами захищати наш дім, – каже Олександр.

Фото: Олександр Савченко

Перші декілька років Україну він захищав у складі таких добровольчих батальйонів, як «Правий сектор» і «Карпатська січ». Тоді спробував повернутися до звичайного життя: декілька місяців побув вдома, попрацював на «цивільній» роботі і пішов назад – у військо. Для цього обрав 24-ту бригаду, пройшов відбір і повернувся у стрій.

– Спробував працювати, але це не моє. В армії є два типи людей: солдати і воїни. Солдат – це професія, а воїн – стан душі. Я себе відношу до другого типу і просто люблю цю роботу. У 24-ці маю перспективу: закінчив курси інструкторів, далі хочу йти на командира відділення і помалу рухатися до офіцерського звання. У мене тут друзі, ще з добробатів,  а без них – я нікуди, – каже боєць.

Читайте також: «Тіла загиблих побратимів зберігали в холодильниках з-під морозива»: боєць львівської «вісімдесятки» про аеропорт «Луганськ»

Розповідати про події, які переживав на фронті, Олександру не хочеться. Каже, що багато можна розказати, але він намагається про це не думати, бо коли згадує те, що вже минуло, стає важко робити те, що необхідно зараз.

– Так, є багато спогадів: коли з друзями береш участь у боях, коли дивишся їм в очі і  впевнений у тому, що у будь-який момент бою кожен з них тебе постарається прикрити від вогню. У мене є такі люди, в яких я впевнений. Для мене командири, як рідний батько. Я їм довіряю. І своїм побратимам довіряю: щоби не сталося, знаю, я прикрию їх, вони – мене. Це як дуже велика міцна сім’я, – каже Олександр.

Зміни, які сталися з українською армією, на думку Шаповалова, серйозні:

– Якщо порівняти те, що розповідали знайомі, які служили в армії ще до 2014 року, і те, що є зараз, то це небо і земля. Зараз армія зміцнилася, стала справжньою – як Римський легіон. Я гордий, що в нас є така армія, яка в будь-який момент стане на захист України. Зараз багато молоді йде служити в армію. І проводять дуже хороший відбір, не так, як раніше було, що просто набирали багато людей. Мені подобається, що на службу підбирають, у нашу бригаду також, хороших людей, які фізично і морально стійкі, які не злякаються і прикриють спину.

Фото: Олександр Савченко

Новим людям Сашко передає знання, які сам має з війни, і ділиться тим, чого у свій час навчили його. Головне у цій роботі – бажання вчитися у тих, із ким він працює.

– Я їм пояснюю тактику ведення бою, розказую де і як правильно підступити. Важливо, щоб вони брали від мене ті знання, які їх знадобляться у бою. Коли щось розказую чи показую, то стараюся до кожного підійти і підлаштуватися під нього, щоб добре все пояснити, – каже Шаповалов.

Читайте також: «Є завдання, яке необхідно виконати будь-якою ціною», – боєць львівської «вісімдесятки»

Цілі і мрії у воїна такі ж, як і у більшості людей: дім, авто, а найголовніше – сім’я.

– Дуже хочу сім’ю, чесно. Хочеться, коли повертаєшся додому, знати, що на тебе чекають у рідному куточку. Це найдорожче, що є в житті.

Про свою мотивацію Олександр говорить так:

– Для мене важливо, щоб у моїх майбутніх дітей, та й взагалі у всіх дітей, було хороше майбутнє у нашій країні. Щоб вони не знали, що таке війна, що таке, коли стріляють і летять гради. І ще я борюсь за тих, хто сам себе не може захистити. Це важливо.

«Вибрав шлях – іди»

Мирослав Олійник із міста Павлоград, що на Дніпропетровщині. Каже, років із 13  розумів, що як український націоналіст рано чи пізно повинен буде воювати. Події, які згодом почали стрімко розвиватися у країні, лише підтвердили таку думку.  На Майдан у Київ не їздив, боровся з тим, що відбувалося вдома.

– У нас у місті були «рускіє» марші з прапорами Російської імперії і комуністів одночасно, а ще зі скандуванням «братських» гасел. Ми робили їм різні підлості, а потім у нас з абсолютно різних людей сформувалася Самооборона.  Тоді з’явився перший блокпост, а після нього вже розійшлися по добробатах – хто куди. Я пішов у «Правий сектор», сподівався, що повоюю, але десь пів року ми були в резерві і виконували різні завдання. Малі були: мені ще не було повних 16 років. Потім було навчання, а тоді своє бойове хрещення я пройшов у Добровольчому українському корпусі (ред. далі –ДУК), – розповідає воїн.

Фото надав Мирослав Олійник

З 1 червня і до 25 грудня 2015 Мирослав воював у складі «Карпатської січі», а тоді знову повернувся у ДУК.

– Далі воювали. Було Опитне, Травневе, Красногорівка, а тоді групу відправили під Дебальцеве – на допомогу ЗСУ. Там ми пробули деякий час і після цього була пропозиція від командування, щоб ми цілим підрозділом підписали контракти зі ЗСУ. Після підписання контракту мене відправили в розвідку: займатися збором інформації. У розвідці мені було трохи нудно, бо вся війна відбувалася фактично на одній позиції – ми майже рік пробули на Світлодарській дузі. Потім ще були моменти з командуванням і після того я пішов у 24-ту бригаду.

Читайте також: «Не покидаю надію, що знову зможу бачити». У Львові повертають очі українському розвіднику

Мирослав каже, що саме сюди він дуже хотів:

– Знаєте, все залежить від командира підрозділу, а тут комбриг – така людина, яка ніколи не піде на поступки ворогу. Він справжній патріот.

Найважче, що є на війні для Мирослава, – бездіяльність.

– Для мене особисто найважче було нічого не робити. Це тяжко, особливо, коли бачиш ворога в приціл, а тобі кажуть, що якщо зробиш постріл – сядеш у в’язницю. У такі моменти починаєш ненавидіти себе.

А найстрашніше, коли гинуть ті, з ким ти ще вчора сміявся. Але цей страх, за словами воїна, з’являється не одразу:

– Коли ти лише приїжджаєш, то є азарт. А потім, коли починають гинути друзі і знайомі, тоді починається страх. У мене був такий тиждень. У такі моменти головне не зламатися і це пережити. Якщо це пережити, то починається раціональне мислення: так, можуть вбити, а можу вбити я.

Читайте також: Міг змінити хід російсько-української війни. П’ять років тому загинув генерал Кульчицький

Спогадів з передової воїн має багато. Позаду операції, участю в яких пишається, але говорити про них не може. Із того, що запам’яталося найбільше, розповідає:

– Було якось пішли з побратимами на полі шукати міни, а там попереду була посадка. Там були сєпари, а ми цього не знали і йшли собі, одну розтяжку зняли, другу… Вони нас побачили і почали стріляти. У якийсь момент наші побачили, що щось відбувається і навели на нас ДШК. І добре, що хтось подивився в бінокль і впізнав одного з нас. Вони нас прикрили і ми з трофеями повернулися.

Фото: Олександр Савченко

Мирослав каже, що хоче написати книгу про все те, що переживав і бачив на війні, але поки що на це бракує часу. А мрія воїна пов’язана із військом:

– Стати офіцером – моя мрія з самого початку, але весь час щось не так. Комбат хотів мене в академію відправити, але я не поїду. Не зможу там вчитися – війна йде. Я себе не буду поважати, якщо буду вчитися, поки йде війна.

Про свою мотивацію каже:

– Мене мотивує фраза: «Обрав свій шлях – іди по ньому до кінця». Коли мені важко, чи я думаю, може б піти десь на цивілку працювати, я згадую цю фразу. Вибрав шлях – іди, а скільки того шляху буде – ніхто не знає. Це і є чин – пройти до кінця.

Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

 

 

 

 

Найбільше читають:

Нове на сайті: