Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«Це немов якась розмова із людьми з того часу»: Відомий на весь світ бандурист приїхав у Львів

Уже 25 років пан Юліан грає на бандурі від львівського майстра
17:04, Пт, 08 Лис 2019 Мар'яна Галькович
Усі фото: Galnet

Уже п’ятий день триває Lviv Bandur Fest, на який приїхали не лише українські музиканти. Серед гостей цьогоріч відомий бандурист із Нью-Йорка – Юліан Китастий. Поспілкуватися із ним вдалося і кореспондентці Galnet.

– Років 40 уже займаюся бандурою як справою свого життя. Бандура – це частина мого життя. Я вживаю у концерті декілька інструментів, але з кожним з них зжився, з їхньою допомогою можу створити якусь цікаву красиву музичну тканину. Це таке музичне партнерство, – каже бандурист Юліан.

Його батьки – українці, однак познайомилися вони у Детройті: обоє покинули Батьківщину під час Другої світової війни. Тато виходець із Полтавщини, однак дитинство провів на Донеччині у Сніжному, а мама – зі Сумів. Останній спогад матері про життя в Україні – звуки канонади Курської битви. Із родини тут мало хто залишився, а найближчі родичі по лінії батька зараз – по той бік фронту.

Читайте також: Карпатський фольклор, Ябцьо-джаз і Волоцюги. Що слухав Львів у міжвоєнний період

Бундуру Юліан з ранніх років чув у своєму домі – батько та дідусь були бандуристами, однак сам брати до рук інструмент відмовлявся:

– Ну який підліток хоче робити те, що батько йому каже? – всміхається пан Юліан. – Я пручався, але не довго. Потім зрозумів, що це цікаво і відчув якусь потребу, щоб хтось у моєму поколінні серйозно зайнявся цим інструментом у Північній Америці.

Батько і дідусь Юліана найбільше грали на харківських інструментах, які робили для капели бандуристів, з якою ті музикували:

– Але вони грали не особливо використовуючи прийоми і способи харківського способу, грали в основному ансамблеву музику. Час від часу батько щось пробував там робити лівою рукою, кілька творів таких грав, а от звукодобування у нього було на дуже високому рівні.

Та найбільше музиканта вражала гра Григорія Китастого, батькового дядька, коли той виконував соло. Вперше це сталося, коли Григорій був у досить зрілому віці:

– Досі пригадую, наскільки мене вразило його виконання. Добування звуку у нього було на такому рівні, що кожна нота щось промовляла. Ця була така естетика, яку я, здається, перейняв.

Юліан грає на різних видах бандури, однак останніх років 10-12 його незмінною супутницею є саме харківська бандура. Він каже, що для неї немає широкої музичної літератури, тож інструмент мусить показати більше, ніж інші:

– Дуже систематично зараз вживаю імпровізацію із цією бандурою, щоб зрозуміти, які прийоми і строї можливі, як вони працюють і комбінуються. Це така, можна сказати, лабораторна робота. У якийсь час я розумів, що можливості цього інструменту дуже цікаві і це те, що я хочу робити у цей момент своєї кар’єри. Люблю працювати з народною піснею, особливо з сольними, типу історичних. Це немов якась розмова із людьми з того часу і мені дуже цікаво її озвучувати.

Бандура харківського типу, до слова, має цікаву історію і зберігся такий інструмент завдяки тому, що бандуристи Полтавської капели вивезли зі собою у Північну Америку:

– Харківська бандура – це до початку ХХ століття був кобзарський інструмент. А сучасні почали з’являтися, коли зрячі люди по містах, інтелігенція, стали цікавитися цим інструментом. Інструмент став таким маркером українства. Виникло багато ансамблів, що вже відмінне від традиції. І коли вони почали робити для себе інструменти, часом не розуміючи суть кобзарської музики, то бандури почали розростатися, видозмінилися. Але з самого початку були помітні дві такі тенденції: одна – більше струн, складніші механізми. Це шлях, який привів до консерваторської школи. Але існував другий шлях, який також почався з кобзарського інструменту, але не змінював його до такої міри. Цим шляхом, переважно, пішли люди, які знали щось про сам феномен кобзарства і трошки розуміли давній інструмент і його музику. Вони також додавали струни, робили інструмент більшим, але робили це обережніше.

Бандура, про яку йдеться, зі Львова, до речі. Її виготовив Василь Герасименко і це його перший інструмент харківського типу. Така бандура зацікавила майстра-бандуриста, коли той познайомився із сольною творчістю Зіновія Штокалка. Прикметно, що у той час, у 1989 році, в Україні зі своїми колегами саме перебував пан Юліан і вони мали не лише нові твори Штокалка, а й харківську бандуру:

– Василя дуже зацікавив цей інструмент і  він вирішив, що мусить щось із цим зробити. Він виготовив таку бандуру і почав вчитись грати на ній, посадив своїх студентів розбирати твори Штокалка. Герасименко хотів, щоб ці інструменти могли грати класику і почав трошки додавати, а цей прототип попався мені, за що я дуже вдячний. Це вже десь років 25 вона моя.

Техніка гри пана Юліана відрізняється від колег, однак пересічні слухачі помічають зазвичай те, що грає він без використання штучних нігтів.

– Я придивлявся до того, як грають бандуристи з України і від того часу старався досягнути якусь синтезу між цими стилями. Синтезу, де я би міг використати те, що найбільш вдало відкриває технічні можливості, які я побачив в Україні, і все-таки зберегти деякі принципи звуковидобування зі стилю, яким грали бандуристи, від яких я вчився. Мені цікаво такі речі досліджувати. А щодо штучних нігтів, то так, вони мають багато плюсів, але і відбирають дуже багато можливостей, які я вважаю дуже потрібними.

Читайте також: «Музику, в якій є українська частина, можуть робити лише українці», – гурт YUKO

На думку бандуриста, цей інструмент мусить з одного боку прориватися у якесь нове звучання, але для цього також необхідно знати і осмислювати спадщину. Цього, за відчуттями пана Юліана, трохи бракує в Україні, але на це є ряд об’єктивних причин:

– Стільки років був розділ між традицією і сучасною школою бандури, тому є дуже мало людей, які можуть грати на сучасному інструменті і розуміти що це таке – старовинний кобзарський інструмент. Цього бракує. Те, що хтось спеціалізується в чомусь – це нормально, але потрібно якось ці окремішності з’єднувати. І для мене це дуже важливе завдання.

Насправді гру Юліана Китастого чув чи не кожен українець: у 2013 році саме він озвучив бандуру головного героя фільму «Поводир». Музикант згадує, що ця співпраця була випадковою і дуже цікавою:

– Я був знайомий із композиторкою музики до фільму Аллою Загайкевич. Одного разу  приїхав до Києва і подзвонив їй, що я є, а вона каже: «Бери бандуру, бери всі бандури і приїжджай на студію». Назвала адресу, я поїхав, і за два дні зробили те, що треба було. Коли у фільмі грає головний герой – це мій звук. Там питання було якраз у звуковидобуванні:  потрібно було зробити такий звук, що втягував би трошки глядача. Цікавий був досвід: треба було грати  до готового відео, а, може найцікавіша частина цього всього була робота з актором, щоб він сам зміг записати вокал – пісню «Про Правду і Кривду» він співав сам.

До слова, послухати гру Юліана Китастого наживо можна сьогодні: о 19:00 годині у львівському Ляльковому театрі відбудеться його сольний концерт.

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: