Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«У кінці 80-х ми з подругою домовлялися, що вона одягне голубий светрик, а я – жовтий, і сиділи на парах разом»

19:20, Ср, 01 Вер 2021 Марічка Курило
Фото: Gazeta.ua

На радіо FM Галичина триває проєкт «Очевидці історії». Проєкт, під час якого ведучі Марічка Курило та Святослав Драбчук спілкуються із тими, хто став свідком або рушієм важливих змін в Україні протягом 30-ти років незалежності. Цього разу гостею Марічки Курило була дизайнерка жіночих та чоловічих прикрас, етнографиня, колекціонера стародавнього одягу зі всієї України Роксоляна Шимчук.

Аудіозапис ефіру подаємо нижче.

Також публікуємо текстову версію розмови.

– Пані Роксоляно, ваше захоплення колекціонуванням давніх вишиванок майже співпадає із 30-річчям незалежності України. Першу давню українську вишиванку ви придбали на фестивалі «Червона рута» у 1989 році. Тоді вже можна було сміливо одягти національний український одяг?

– Це була не просто вишиванка, а цілий вишиваний стрий. І купівля цього строю була продиктована великою мрією носити автентичне. Звичайно, що через це я привертала до себе увагу. У той час Україна була ще у складі Радянської імперії і повним ходом відслідковували активних проукраїнських людей. Але я уже з кінця 10 класу не могла стояти осторонь від виру подій.

Студентство завжди стоїть на вістрі подій. Воно сміливіше, відважніше, активніше за старші покоління. Це можна спостерігати протягом усієї історії України та історії інших народів. Наш молодіжний рух був свіжим та активним струменем у вирі цієї боротьби. Зрештою, коли тобі 17 років, ти не дуже запитуєш у себе про наслідки. У тебе є порив душі, бажання боротися. І ти чиниш так, як тобі підказує серце.

Хоча я зараз говорю про молодість, впевнена, усі, хто тоді був поруч зі мною, і зараз послуговуються тими ж поривами. Я була членкинею Товариства Лева, стояла біля витоків Студентського Братства. Мене часто питають, чи не було страшно, а ми навіть не задумувалися, це був стиль життя. Це був порив і ми не знали, що можна було інакше. Тоді було багато пасивної молоді, але ми взяли собі за місію збудити її, показувати, розповідати справжнє, українське. І ми не вважали, що робимо щось особливе. Це вже зараз, коли у мене часто беруть інтерв’ю, оглядаючись на все це з перспективи років, розумію, що нас підстерігало багато небезпек. Але у молодому віці ти навіть на ці небезпеки по-іншому дивишся.

Роксоляна Шимчук ліворуч. 1990 рік. Джерело: Громадське

Під час студентської Революції на граніті у нас було гасло «Як не ми, то хто? Як не тепер, то коли?» Це гасло актуальне і зараз, але тоді воно билося разом із серцем.

Читайте також: «Коли цензори сказали, що така виставка ідеологічно не може бути у галереї, батько переніс твори у підвали і експонував їх там»

– Я знаю, що ви були бунтівницею. Студенткою, у кінці 80-их ходили у вишиванці на пари. Як реагували студенти, викладачі, контролюючі органи?

– Наша позиція проявлялася не лише у носінні вишиванок. Наприклад, у мене є подруга Наталія Климовська, зараз вона віце-ректор УКУ, ми вчилися на одному потоці, і бувало часом, що зідзвонювалися на дротові телефони і домовлялися, що вона одягає голубий светрик, а я – жовтий, щоб сидіти на парі разом. Зараз це звучить, можливо, смішно і сентиментально, але на той час це був прояв позиції.

Під час Революції на граніті, коли частина наших братчиків та сестричок були у Києві, частина працювала у Львові у штабах, у нас був чіткий розподіл обов’язків, як у мурашнику. Кожен мав свою функцію. Оскільки я вмію добре говорити, мені дали завдання зупиняти пари і підіймати студентство, щоб воно виходило на страйки і їхало у Київ.

Я стукала у двері, заходила на пару і говорила студентам, що їхні друзі виборюють те, що мають виборювати і вони, бо це їхнє майбутнє. Були викладачі, які зупиняли пари, щоб я звернулася до студентів, були і такі, які виганяли мене. Після цих виступів, правда, зі мною весь інститут вітався. Було навіть таке, що я некомфортно почувалася, бо підходили до мене люди, дякували, розповідали, що багато про мене знають, а вони для мене були незнайомцями. Згодом я і до цього звикла. Нам важливо було бути помітними.

Читайте також: Не любив дурних розпоряджень і відверто міг про це сказати. Що треба пам’ятати про львівського генерала Сергія Кульчицького

Фото: Опера Пасаж

За 30 років у вас назбиралося тисячі вишиванок, прикрас, цінного давнього українського одягу. Що ця колекція для вас означає?

– Відповісти на це запитання важко так само, як відповісти, що для мене є Батьківщина, що для мене є мої діти. Це неможливо вкласти у жодні слова та речення. Колекція – це як дитина. І як з маленькою дитиною – ти ставиш якісь зарубки на одвірках: тут вона має пів метра, тут – 60 сантиметрів, тут – уже 62. Але коли дитина стає зрілою, ти перестаєш робити зарубки. Тоді вже на перший план виходять якісь важливіші речі, які мають для тебе більшу вагу, ніж ріст чи кількість. Те саме і з моєю колекцією давнього українського одягу.

Первинно я збирала лише сорочки. Мені хотілося показати їхню красу та багатогранність. Але згодом прийшла до розуміння, що вся краса вишиванки проявляється тоді, коли вона є у строї. Кольори, фактури, часом непоєднуване поєднується у таку гармонію! І треба розуміти, що це робили люди зі села, дуже часто без освіти і навіть не закінчували курсів крою та шиття, але у них естетика була настільки розвиненою, що це наш обов’язок – показувати її.

Читайте також: «Якщо вам почнуть погрожувати, – це найкраще, що може з вами статися», – мовний активіст Святослав Літинський

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: