Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

Український таємний університет у Львові: Хто, як та за які кошти?

Тільки у Львові за відсутності української державності за приватні кошти існувала «підпільна» вища освіта – Український таємний університет. Чому він виник і як функціонував, ким були викладачі і як таємно готували студентів – далі
18:31, Сб, 19 Вер 2020 Карина Ляшенко
На фото: виклади проф. Чайківського на математично-філософському відділі, 15 березня 1923 року. Фото: galinfo.com.ua

Про Український таємний університет у Львові на екскурсії «Феномен по-львівськи» у межах Днів європейської спадщини Galnet розповіла екскурсоводка Наталія Зубик.

ОСВІТА У ЛЬВОВІ ДО УКРАЇНСЬКОГО ТАЄМНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Наталія Зубик розповідає: коли у кінці XVIII століття австрійська влада прийшла на Галичину, то здивувалася, що тут живе нація, відмінна від поляків – русини, як тоді себе називали українці. Первісно у Львівському університеті викладали німецькою та латинською мовами, але австрійці здивувалися  настільки, що вирішили створити Studium rutenum, де викладали українською. Після «Весни народів» українці добилися, щоб в університеті відкрили кафедру української мови і літератури. Тоді її очолив Яків Головацький. Крім того, були кафедри теології, цивільного і карного права, де теж викладали українською. У 1871 році навіть видали указ про двомовність закладу. Але після того, як Королівство Галіції і Лодомерії отримало статус автономного, усі впливові посади в краї почали займати поляки, і з часом львівський виш таки полонізували.

Реакцією на це у 1867 році стало те, що українські студенти внесли до віденського парламенту петицію з вимогою дозволили відкрити у Львові окремий український університет. Не дозволили. Тоді у 1880-му вони просили відкрити хоча б нові кафедри. Знову відмова. Таких звернень, каже Наталія, були стоси.

Попри неприхильність парламенту до створення університету, львівські студенти не припиняли гуртуватися і періодично збирати віче.

«У 1901 році як метод спротиву українські студенти вирішили вийти з вишу. Тоді зі Львівського університету вийшли понад 500 студентів. Для того, щоб молодь могла навчатися далі за кордоном, їх підтримала українська спільнота – зібрали понад 100 тисяч крон», – розповідає екскурсоводка.

На віче часто траплялися сутички з польськими студентами, а кульмінацією українсько-польського протистояння за відкриття українського університету стало вбивство одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка.

Коцко Адам. Фото: uk.wikipedia.org

Це сталося 1 липня 1910 року. О 8:30 українські студенти у ІІІ залі Університету організували віче, на якому були присутні близько 300 осіб. Студенти-поляки, які в цей день перебували у меншості, але сподівалися перешкодити перетворенню віча на ходу вулицями міста, почали зводити барикади. Частина українців вирішили їм завадити. Розпочалася бійка і стрілянина з обох боків. Поліція прибула на місце подій через 15 хвилин після початку перестрілки. Тоді і загинув 21-річний студент права, третьокурсник Адам Коцко. Поранення отримали 28 студентів з обох боків протистояння.

«Цікаво, що коли викликали поліцію, то вона забрала лише українців – 128 студентів. І коли їх заарештували, то польські студенти організували антиукраїнські демонстрації зі знищенням українського майна. Навіть для того, щоб уникнути демонстрацій у день похорону Адама Коцка, який припадав на неділю, його перенесли на понеділок. Щоб люди пішли на роботу і не було маніфестацій», – каже пані Наталя.

Фото: infoukes.com

Організацією похорону займався спеціально створений комітет під керівництвом Володимира Бачинського, а директор «Народної лічниці» Євген Озаркевич мав відповідати за медичну допомогу у разі нападу на похоронну процесію з боку поляків. Сам похорон на Личаківському цвинтарі 4 липня 1910 року перетворився на справжню національну маніфестацію тривалістю 6 годин за участі численного духовенства, парламентських і сеймових депутатів, інтелігенції, і закінчився виконанням гімну «Ще не вмерла». Крім того, організували спеціальний фонд, який займався збором коштів на Галичині та в Америці на спорудження надгробного пам’ятника.

Читайте також: Не брали на державну роботу: Історія першої лікарки-українки в Австро-Угорській імперії, яка жила у Львові

Алея на Личаківському кладовищі, яка веде до могили А. Коцко (поле №5).
Фото: photo-lviv.in.ua
Скульптура «скорботна Мадонна» на могилі А. Коцко. Фото: photo-lviv.in.ua

Аби привернути увагу до питання відкриття українського університету у Львові, українські депутати вдавалися до обструкції у віденському парламенті. Деякі засідання вони зривали безперервною грою на музичних інструментах, а іноді умисно затягували свої промови. Найдовша з них тривала 12 годин. На запитання «як вас зупинити», лунала лише одна відповідь: відкрити український університет. На жаль, українців у парламенті було значно менше, ніж поляків, які блокували таке рішення, втім, старання таки не були марними. У 1912 році уряд пообіцяв створити університет не пізніше, ніж на початок 1916 року, однак почалася Перша світова і університет не відкрили.

«Але на серйозність намірів австрійців вказує те, що у парламенті було зарезервоване місце за ректором українського університету».

Через програш у Першій світовій війні, Австрійська імперія розпалася. За Галичину воювали поляки й українці. Поляки виграли, і з 1919-го Галичина перейшла під владу Польщі.

Крім того, що мовою викладання у Львівському університеті була польська, у 1919 році вирішили ліквідувати усі українські кафедри та звільнити усіх українських професорів. Та найгірше було те, що зі 100% студентів тільки 11% місць виділили для іноземців. Ці іноземці повинні були мати польське громадянство або служити у польській армії.

Для того, щоб закінчили університет ті студенти, які почали навчання ще до війни, Наукове товариство імені Шевченка, яке, до слова, діє у Львові і зараз, намагалося відкрити наукові курси. Але і цього їм не дозволили, аргументуючи це тим, що їхніми послугами користувалися не лише науковці.

СТВОРЕННЯ

Усі ці події сформували в української еліти ідею про створення таємного університету. Його й заснували у 1921 році.

«Був великий з’їзд, на якому ухвалили рішення про відкриття університету з трьома факультетами – філософським, правничим і медичним. До речі, навчання на медичному факультеті мало тривати всього 2 роки, бо медицина – це не тільки теорія, а й практика, а забезпечити практику таємно – неможливо», – пояснює екскурсоводка.

Засідання львівських професорів, на якому відбувалося попереднє обговорювання заснування Українського Таємного Університету. Фото 1920 р., photo-lviv.in.ua

З 1922 року також почав діяти окремий факультет, який згодом назвуть «таємною політехнікою».  А у 1924 році на базі художньої школи Новаківського створили мистецький факультет.

«Кажуть, що на мистецькому факультеті лекції читав сам митрополит Шептицький, а семінарські заняття часто відбувалися або у приміщеннях митрополичого палацу, або у соборі Святого Юра».

Читайте також: Двічі пережив крововилив у мозок, але малювати не переставав: Історія львівського художника-емігранта

Різновиди печаток Українського Таємного Університету
Фото: photo-lviv.in.ua

РЕКТОРИ

Першим ректором обрали Василя Щурата.

«Він був почесним членом Всеукраїнської академії наук і мав право друкуватися там. Але у 1933 році він відмовився від членства, щоб показати спротив подіям, які відбувалися в той час у радянській Україні».

До речі, відкриття університету у 1921 році збіглося зі замахом на Пілсудського: 25 вересня на площі Ринок у нього стріляв Степан Федак. Тоді в організації цієї операції польська влада звинуватила саме керівництво УТУ. Щурат кілька місяців провів у в’язниці, поки тривало слідство.

З 1924 по 1925 рік ректором був Мар’ян Панчишин. Наталія Зубик розповідає: освіту він здобув завдяки польським стипендійним програмам, його навіть називали дитям польського Львова, але коли перед ним постало питання вибору національності, у 1919 році він вирішив, що таки українець:

«Це було йому зовсім не на руку. Він міг зробити величезну кар’єру в університетах Польщі, але вирішив залишитися з українцями. Тут він втратив можливість працювати у державних установах, але це не завадило йому відкрити приватний кабінет, який був одним з найсучасніших медичних кабінетів у Львові. Мар’ян Панчишин уже став знаменитим і настільки багатим, що міг собі дозволити безкоштовно надавати послуги потребуючим».

Останнім ректором був український галицький адвокат, правознавець, громадський та освітній діяч Євген Давидяк. Згодом, у 1936 році, він захищав обвинувачуваних на Львівському процесі діячів ОУН.

Василь Щурат, Мар’ян Панчишин, Євген Давидяк

ЗА ЧИЙ КОШТ ІСНУВАВ УНІВЕРСИТЕТ?

УТУ функціонував повністю за приватні кошти. Основні надходження були з Америки, куди українці виїжджали працювати. Перший великий внесок у 1000 доларів був від робітничого союзу у Нью-Йорку.

«Сьогодні це смішна сума, але тоді це були гроші, за які можна було пів року утримувати навіть державний університет. Тому їх було достатньо для початку. Також ті молоді люди, які мали стати студентами УТУ, поїхали на збірку грошей, зерна і картоплі. Цього вистачило на повне забезпечення вишу», – розповідає пані Наталя.

Повну заробітну плату в університеті отримували лише ті викладачі, для яких «таємне викладання» було єдиним заробітком. З 57 викладачів тільки 9 мали там зарплату за місяць. Ті, хто мав ще й іншу роботу, отримували погодинну оплату.  

Читайте також: У центрі Львова зберігся палац 18 століття

ХТО І ЯК НАВЧАВСЯ В УТУ

Польська влада знала, що є цей університет, але до 1923 року, коли рада послів Антанти вирішила передати управління Галичиною відновленій Польщі, не мала права радикально впливати на його діяльність. У 1921-1922 роках у таємному університеті навчалися ті хлопці, які раніше перервали університетську освіту, бо воювали у Першій світовій та українсько-польській війнах. Тільки у перший рік роботи через університет пройшло 1408 людей, і 69 з них – жінки.

«Навчатися в університеті було важко, адже не можна було зайти у звичні нам аудиторії і вільно слухати лекції. Навчання відбувалися у приватних квартирах викладачів, деколи у пивницях, а іноді і на кладовищах. Але найчастіше лекції читали опосередкованим методом. Викладач розповідав необхідний матеріал найрозумнішому студенту, а той потім передавав його колегам».

На фото: виклади проф. Чайківського на математично-філософському відділі, 15 березня 1923 року.
Фото: galinfo.com.ua

Екскурсоводка говорить: університет дбав не лише про те, де і як навчатимуться студенти, а й про те, де вони житимуть, і за які кошти харчуватимуться. Університет навіть організував для молоді не зі Львова харчевню.

«Звісно, що з дипломом таємного університету неможливо було влаштуватися на польські підприємства, тому канцелярія навчального закладу також намагалася влаштувати випускників на українські фірми».

Виказка викладів студента філософського відділу Михайла Драгана
Фото: uk.wikipedia.org

З часом зменшувалася кількість студентів, але значно збільшувалася кількість кафедр, найбільше їх було 65.

СПРОБИ ВИЙТИ З ПІДПІЛЛЯ

УТУ намагався вийти на легальний рівень. На сеймі у Варшаві неодноразово порушували це питання. Домовитися намагалися також з ректором Львівського університету Емануелем Махеком, але одного разу він відповів: українські кафедри допоможуть створити тільки за умови, що усі засвідчать лояльність польської держави у поліції. Коли українці обурилися, той сказав, що будь-які умови мають право ставити ті, хто виграв війну, а ви за програму маєте бути покарані.  

Справа університету об’єднала всі українські сили – навіть москвофільські організації. Щоправда, на своїх умовах: створити кафедру російської словесності, історії мови та літератури. Викладати на цих кафедрах мали російською. Представники цих кафедр мали бути у керівництві університету, а студенти повинні мати право в графі «національність» писати «росіянин». А за зміни політичної ситуації, вони вимагали перейменувати університет на українсько-російський. У сенаті відповіли, що такі кафедри відкривати збиралися і без їхньої вимоги, національність студентів не має значення, а до канцелярії можна звертатися російською. Щоправда, відповідь вони отримають тільки українською.

Та вийти з підпілля УТУ так і не вдалося. На початку травня 1925 року у Львові розпочав роботу з’їзд, де вирішили призупинити функціонування Українського університету, який проіснував понад три роки.

«Слід пам’ятати тих, хто боровся за українськість Львова. Без багнетів, бомб і терористичних нападів, а читанням лекцій українською мовою для студентів українців», – закінчує розповідь Наталія Зубик.

Читайте також: Про Мирослава Ягоду: без назви

Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: