Живемо у ритмі подій
МІСТО

Уся сіль Галичини

Дрогобицький солевиварювальний завод — найстаріший із нині діючих в Україні та одне з найстаріших підприємств Східної Європи. Коли точно тут розпочали виварювати сіль невідомо: офіційний відлік роботи підприємства починається з XIІІ століття, але дуже імовірно, що солеварня запрацювала раніше. На оглядини цього місця вирушила й кореспондентка Galnet
13:35, Сб, 19 Жов 2019 Мар'яна Галькович

У пані Оксани — аншлаг. Одразу дві групи туристів прийшли послухати історію солеварні та  нарешті побачити, як народжується дрогобицька сіль. Здавалося б, що завдання трохи складне, адже частина туристів — поляки, тож усю інформацію доводиться повторювати двічі, різними мовами, але пані Оксана тішиться: говорити про це місце для неї — щастя.

— Це — шахта №1, — врешті каже вона, — вона єдина, яка працює. Ця шахта розташована на одній лінії з двома церквами, а підземна міграція розсолів тече перпендикулярно до цієї лінії і пересікає її під прямим кутом, утворюючи такий живий хрест. Це дуже символічно і, думаю, може це тому єдина шахта, яка на Галичині працює дотепер.

Надземна частина шахти з’явилася приблизно у XVIII столітті: кажуть, сіль дуже добре консервує дерево. У цьому, з рештою, ми ще матимемо нагоду пересвідчитися. 

— Колись з цього шурфу ту солянку тягнули відрами, а зараз на 32 метри опускаємо трубу, під’єднуємо електронасос і викачуємо розсіл. Стінки там викладені з дубових брусків без цвяхів. Там кожні чотири метри є перекриття і драбини — до самого низу, — розповідає пані Оксана.

Концентрація солі — 300 грамів на один літр рідини, яку тут видобувають, точніше кажучи дістають, адже ропа щодоби поновлюється рівно настільки, скільки викачали напередодні. Так триває день-у-день  з 1473 року, тобто з часу, коли шахту №1 ввели в експлуатацію. На вигляд ропа — звичайнісінька вода, лише за смаком можна розпізнати її природу. 

 — Колись ми працювали на газі, тоді за рік виварювали по 10 тонн солі. Потім газ здорожчав і ми перейшли на технологію XIІІ століття: палимо дрова. Але зараз і дрова дорогі, не знаю, що будемо робити,  — пояснює екскурсовод, коли підходимо до купи дрів, що лежать біля виварювального цеху.

 

 — Дуже гарна сіль: вона чиста, виварена з природних розсолів  — ми не закачуємо туди воду. Сіль ми складаємо у мішки і веземо на центрифугу, а найкраще, це взяти ось цю і висушити. Як то кажуть, це  — вершки солі, — сміється пані Оксана. — І тому вона завжди була найдорожчою.

Йдемо далі. Перед нами місце, де у дубових резервуарах зберігають розсіл. У цьому приміщенні вік деревини теж йде на століття, зі сучасного лише перила (їх зробили тоді, коли почали проводити екскурсії). Якщо потрапить в очі чи у ніс — боляче буде, застерігає пані Оксана, але дихати його випарами, каже, корисно. 

Читайте також: «Стріляли ззаду»: у Дрогобичі досліджують захоронення жертв репресій НКВС

Екскурсія закінчилася. Туристи розійшлися. Залишаємося удвох. 

— Бувають такі дні, що нікого немає на екскурсію, а сьогодні — аншлаг. Вибачте, що так, я не знала, — виправдовується пані Оксана. 

Оксана Бунда на солеварні працює уже 39 років (з 1980): до цього місця прикипіла душею. Вона тут і гідрогеолог, і технолог, і екскурсовод. 

Зараз на підприємстві у дві зміни працюють 26 людей і кінь, якого ніжно називають Коник. За день видобувають, у кращому випадку, 600 кілограмів солі.

— Умови праці нелегкі. Деякі люди тут надовго не затримуються. Це ще старі працівники, які тут давно, то тримаються — люблять цей завод, а молоді йдуть.

Читайте також: Як завдяки селищу на Львівщині газифікувався весь Радянський Союз

Пані Оксана каже, що колись шахт тут було три, але через надмірне бажання тодішнього керівництва заробити грошей — дві з них зачинили:

— На півдні території пробурили свердловини і почали під тиском закачувати прісну воду до шахт. Це робили для того, щоб викачувати більше розсолу. Через це почалося вилуговування (ред. — процес вимивання водою розчинних солей з мінералів), почали пустоти утворюватися, а будинки — тріщини давати. Тому шахти закрили.

Шахту №1 також хотіли зачинити. Врятував її науковець: він провів дослідження і довів, що якщо не порушувати фізико-хімічну рівновагу, не закачувати воду — нічого поганого не буде. 

— Ми постійно ведемо моніторинг, робимо геофізичні дослідження, що все безпечно. Треба слідкувати, щоб не видобували більше 50 м3 за добу, — пояснює пані Оксана. 

У кращі часи, коли працювали великі цехи, розсіл на солеварню у Дрогобич постачали із ближніх сіл: з Модрич, Губич та Дережич. Трубопровід сюди йшов 11 кілометрів, а всі роботи у цехах були механізованими. Зараз ці часи залишилися лише у спогадах.

Читайте також: Троль і його стадо

— У мене є мрія: зберегти це все і зробити тут музей. Якщо цього не зробити, то за деякий час воно все пропаде. Пропаде, бо ми не зможемо тут перейти на нову технологію. Боюся, що нас спіткає така доля, як Долинський та Болехівський заводи: там вже все поросло травою і деревом, на жаль. 

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: