Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«Я вчилась, щоб приймати життя у світ, а більше бачила смерті», – військова лікарка зі Львівщини

Ветеранка АТО розповіла про те, чому у квартирі їй жити важче, ніж в окопі
16:46, Пт, 25 Жов 2019 Карина Ляшенко
Усі фото: Ніка Арістова

Ніка Арістова з Дрогобича має освіту акушера. Вона закінчила медичне училище у рідному місті, до майдану жила у Львові. Там теж вчилась у медучилищі, але навчання не завершила, бо пішла на війну.

30 березня 2015 року Ніку прийняли у батальйон «Карпатська Січ», що на Донеччині. До 11 листопада 2017 року вона була у добровольчому батальйоні ОУН, а пізніше почала працювати на контракті 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр».

Стосунки з майбутнім чоловіком Ніка почала уже у лавах «Холодного яру»:

«Він копав мені медпункт. У нас не було бліндажа, а десь треба було тримати медицину. І самій жити десь треба. Вони з хлопцями тоді погодились мені допомогти. Бути разом ми вирішили на День святого Валентина».

Чоловік був кулеметником. Коли у травні 2018 почався мінометний обстріл, він отримав осколкові поранення в око і руку. Першу медичну допомогу йому надавала саме Ніка.

 «Не думала, що колись у моєму житті таке буде. Коли це сталось, ми стояли у полі перед Богданівкою. Щоб добратись до нашого батальйонного медпункту, де можна зробити оперативне втручання, треба було їхати 12 кілометрів. І ці 12 кілометрів ми не на машині їхали, бо часто і «бехи» грузли, а везли на БТ-ЛБ (багатоцільовий тягач легкий броньований) чи БМП. З руки дістали осколки і там просто залишились шрами. А око не функціонує. Тепер навіть не такої форми, як має бути. Чоловікові дали інвалідність і через це він не зміг продовжувати служби».

Невдовзі і Ніку звільнили з армії за станом здоров’я. Свою військову діяльність жінка згадує охоче, втім каже: коли питають про повернення на службу, відповідає, що повернулася б, але точно не бойовим медиком.

«Як тільки я потрапила туди, то була з холодним серцем і саркастичним, навіть трохи цинічним мисленням. Таким, напевно, треба бути будь-якому медикові. Але коли у побуті побратими стають більше ніж родиною, то важко втрачати кожного з них. Я дуже часто сварила себе за те, що не могла бути тим лікарем, який не прив’язується до пацієнтів, адже все одно задаєш собі потім питання «Чи зробила я все, що могла? Можливо я винна у цій смерті?» Але насправді у цьому винна війна. Я вчилась на те, щоб приймати життя у світ, а більше бачила смерті».

Читайте також: Поки була на війні, чоловік навчився зав’язувати доньці бантики: історії мужніх жінок

Першим постраждалим, якого для медичної допомоги привезли Ніці, був розвідник батальйону ОУН. Його поранили у хребет:

«Вони тоді повернулися з розвідки. Я йому надавала першу медичну допомогу, а зараз він комбат батальйону ОУН. А перший загиблий – це перший мій командир з позивним «Піонер». Людина, яка мене зустріла з «Карпатської Січі». Він загинув на території нашого медпункту у Пісках. Як ми не намагались його реанімувати, нічого, на жаль, не вийшло».

З часом, розповідає жінка, вона стала забувати зовнішність тих, хто на її руках пішов у вічність:

«Я пам’ятаю всі випадки, які ставались, хлопців, яких рятували, але з часом, можливо через особливості людської психіки, обличчя їхні починаю забувати».

Читайте також: «Тіла загиблих побратимів зберігали в холодильниках з-під морозива»: боєць львівської «вісімдесятки» про аеропорт «Луганськ»

Коли подружжя повернулось зі Сходу, продовжило займатись волонтерством.

«Попри медичну діяльність на передовій, ми допомагали дитячим будинкам у зоні розмежування. Коли вперше приїхали у Лисичанський дитбудинок, там було близько тридцяти дітей. Більшу частину з них транспортували або і з ДНР та ЛНР, або з самої передової. Усі вони мали психологічні травми. І я була приємно здивована, коли мої побратими, які безкоштовно воюють і не мають нормального забезпечення, купляли на гроші, які їм прислали з дому, цукерки. Бо до дітей треба з чимось їхати. У 2017 році ми цим займались і досі того не лишили».

Також жінка займається допомогою медикам-добровольцям.

«Ми робили кілька вагомих відправок. Нам тоді допомогли волонтери з Німеччини й Італії. Також у нас з’явилась ідея створити жіночий ветеранський простір. Ми її реалізували і зараз працюємо у цій сфері».

Ніка зізнається: для адаптації ветеранів АТО на мирній території роблять дуже мало. Багато атовців не можуть реалізуватись і думають, як би повернутись назад до армії.

«Багато військових не знають своїх прав і пільг. Тому дуже багато є побутових проблем. І звичайна людина сприймає ці проблеми простіше, ніж той, хто повернувся з війни і розуміє, на який ризик він йшов і що переживав заради нашої країни. Він приходить до соцзахисту, йому починають розповідати, що він не може стати на квартирний облік, або посилають по кабінетах з папірцями, а потім нічого дивного немає в тому, що він впадає в депресію, випиває сто грамів і вішається. Я переконуюсь, що найбільше випадків суїциду серед атовців трапляються через відсутність у них відчуття благополуччя».

Сама ветеранка спробувала влаштуватись працювати до лікарні в Трускавці, але  війна залишила свій слід і на професійній діяльності:

«Туди приїжджають відпочивати багато росіян та жителів Донбасу. Ну не можу я їх нормально обслуговувати. Постійно виникають конфлікти».

Наразі вона не працює у медицині через низькі заробітні плати:

«Я про це говорю як людина, яка 3 роки безкоштовно була медиком на передовій. Але там ти собі зробив окоп, живеш у ньому і думаєш про війну. А на мирній території ти не можна жити у бліндажі. Ти маєш платити за квартиру і нормально виглядати. І щоб робити свою справу добре, ти повинен бути добре забезпечений».

Уже на роботі у тилу Ніка зрозуміла, що той, хто пройшов війну, відрізняється від інших двома характеристиками: загостреним почуттям справедливості і швидкими рішеннями.

Читайте також: «Кожну секунду я берегла це життя», – офіцерка ЗСУ у Львові розповіла, як народила на передовій

«У ситуаціях, коли невоєнні люди можуть змовчати, атовці починають різко висловлювати свою думку. Потім на них дивляться як на контужених. У таких випадках уже є клеймо «атошника». А коли треба вирішувати проблеми, ми не ведемо внутрішніх діалогів і не думаємо довго. Ми вирішуємо одразу, тож коли починають довго роздумувати, багато говорити, то нас це відверто дратує. Ми звикли, щоб було чітко: ситуація – завдання – реакція. Є команда, ми її виконали. Часто думають, що у нас проблеми з нервами, а це просто вироблені за роки рефлекси».

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: