Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

Як вдова Климентина Авдикович розвивала у Львові Першу українську фабрику цукорків

«Не було ніяких надій на краще завтра» , - напише після смерті чоловіка Климентина Авдикович у своїй книзі спогадів «Перша українська фабрика цукорків «Фортуна нова»
16:35, Пн, 03 Тра 2021 Юлія Василина
Фото зі сайту photo-lviv.in.ua: Фабрика “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 1926 р. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.)

У 18 років вона вийшла заміж за професора української гімназії у Перемишлі Ореста Авдиковича. Народилося двоє дітей. Після 16 років шлюбу чоловік помер. Климентина залишилася сама і постійно думала, за які гроші тепер має годувати і дати освіту дітям.

Кореспондентка Galnet прочитала її книгу спогадів, аби зрозуміти, як жінка виходила з цієї ситуації і для чого переїхала з Перемишля у Львів. Усі цитати взяті з книги «Перша українська фабрика цукорків «Фортуна нова».

Читайте також: Імператриця Сісі: Хто вона та як її портрет потрапив у Львівську галерею мистецтв

Втратити чоловіка і батька дітей було боляче. Але життя продовжувалося і вимагало від Климентини думати, як бути далі.

– Було це після визвольної війни: часи були невпорядковані, воєнні злидні дошкулювали ще сильно, та попри це, я ніяк не могла добитися належної мені вдовичої пенсії. Лишилася я з двома малолітніми дітьми, що їх треба було нагодувати, одягнути та подбати про те, щоби їм дати якусь освіту. Деякий час доводилося заробляти на прожиток завідуванням українських суспільних установ у Перемишлі, але й були такі часи, що ми жили із продавання за безцінь одягів та книжок покійного чоловіка, – пише вона. 

Климентина Авдикович

Одного дня Климентина згадала те, що змінило її подальшу долю на 180 градусів. Ще під час лікування чоловіка у Відні у якогось місцевого цукерника вона навчилася робити помадки – сорт м’яких цукерок. Аби зробити першу партію солодощів Климентина у 1922 році продала швейну машинку.

– За одержані гроші я купила перший мішок цукру. Думки переміняли одна одну. Стану незалежна, що більше – на хліб зароблю, а може й діло розвину… На маленькій залізній кухонці варила я цукор, утирала потім сироп на тарілці, красила, додавала смаків, прибирала зверху, накладала в коробки, тацки й сама розносила по буфетах і цукернях. Коли все порозпродувала, починала варити наново. Не про розбагатіння я мріяла. Запевнити дітям і собі прожиток, це була моя головна ідея.

Читайте також: «Нам давно пора позбутися генетичного страху «Що скажуть люди?», – львівська бізнес-тренерка

Перше приміщення для майбутньої фабрики Климентина орендувала у Перемишлі. Умови там були не найкращі. 

– Я продала футро чоловіка й дальші партії книжок та відкупила кітли, машинку, вальці та кам’яну плиту. Одночасно винайняла я від знайомих три стаєнки, де досі ховалося кілька пацят і кіз. Я зарядила обдрапати, заново виправити та побілити стіни, дати добрі вікна й двері, покласти долівку, відчистити закуплені речі та стала «фабриканткою». Треба було роздобувати гроші на сирівець, на платню дівчатам, на бляшанки й скрині тощо. Треба було наново самій дбати про збут виробів. Місця було також не багато: в трьох кімнатах містилися робітня, магазин і паківня. Що не влазило до стаєнок, складали ми під стінами дому, на подвір’ї.

Переїзд до Львова

На цій першій фабриці у Перемишлі працювало 5 людей. І, можливо, невелике підприємство так би й залишилося там, але одного разу Климентина поїхала до сестри у Львів. Родичі жінку не розуміли.

В гостині у сестри я почула, як шурин шептав до неї в кімнаті: «Зробіть щось з нею. Вона зле скінчить. Книжки, одяги випродувала на хліб, а тепер фабрику закладає. Та й та горячка і завзяття в очах…». 

Іншим разом Климентина привезла зі собою цукерки. 

– Поробила маленькі клуночки та пороздавала на право і ліво. Почин був влучний. Львів швидко запам’ятав собі мої цукорки й у дуже скромному часі принимала я в Перемишлі, на порозі в магазинчику, директора Повітового Союзу зі Стрия, що, довідавшися про нашу «Фабрику», перший приїхав, щоб замовити вироби та одночасно зазнайомитися з мною ближче. 

Читайте також: “Гості казали, що це найкрутіше весілля”: як у Львові відгуляли перше в Україні онлайн-весілля

З часом асортимент фабрики розширили і Климентина захотіла перенести своє виробництво до Львова. У місті якраз звільнилося приміщення – Союз збуту худоби.

Осінній, зимний вітер із дощем, подерта парасоля та нецілі підошви в черевиках, мокре лице, перемоклі ноги – так дісталася я разом з опікунами майна Союзу збуту худоби на вулицю Павлінів (нині вулиця Ніжинська) до їхньої будівлі. Застала я там повибивані вікна, порозвалювані двері, будівельне сміття, засмічені паперами та соломою долівки в кімнатах, подіравлені дахи та стіни й сильно поширену вогкість у будинку. Я таки рішила піднаймити цю домівку

Фото зі сайту photo-lviv.in.ua : У фабриці “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 23, 1927-1929 рр. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.)

Три тижні Климентина їздила з Перемишля до Львова, щоб відремонтувати частину приміщення. А потім усе обладнання перевозила вантажним поїздом. Львів для Климентини став місцем активної роботи, бо замовлень було багато. Жінка спала мало: вдень дивилася за виробництвом солодощів, а вночі заповняла усі необхідні документи. Але вона й не підозрювала, що це ще й період найбільших випробувань як психологічних, так і фінансових. 

Вогкість в прикрий спосіб давала себе відчувати: стіни слезили, повітря сире, неначе в ямі. Перші місяці побути у Львові були дуже прикрі. На віддачу довгів, що їх я позатягала на привернення будинкові Союзу збуту худоби можливого вигляду, не можна було ще вибрати грошей з обороту. Вони все були потрібні, в першій мірі – на закуп свіжих сирівців. А то: тут позичила, там віддала, щоб за тиждень повторити це все в відворотному порядку. Вже й людям надоїдало моє докучування. Бувало так, що хтось нервовий випадав із рівноваги, бувало й так, що забували простягнути мені руку на прощання. Не ставало на сплачення відсотків від позичок. Почали мені робити труднощі, а навіть погрожувати. Я не застановлювалася над тим, але й не піддавалася.

Читайте також: Львів`янка у 79 років сідає на шпагат, медитує і займається бізнесом: як їй це вдається

Солодощі з першої української фабрики цукорків “Фортуна Нова” розпродували у різні частини Львова і довколишніх територій. Другу частину приміщення жінка почала ремонтувати майже за 2 роки. Але тут несподівано прийшли троє чоловіків з Союзу збуту худоби. Ще на початку вони їй усно дали дозвіл на те, щоб у їхньому приміщенні працювала фабрика. Але документально так це й не підтвердили.

«Прошу виносити речі, – заявив один, – бо ми Вас викидаємо з фабрики». Я опонувала, представляла факт усної умови, що я у відреставрування вложила всю мою готівку, яку тільки мала, просила, переконувала. Даремно… «Директор» узяв із рук «типа» сокиру та подався до робітень, а за ним рушили його трабанти. За хвилину стали розмонтовувати мої машини й вікнами та дверми викидати речі на подвір’я. Заскочені такою поведінкою, робітники припинили дальшу працю. Цукри в кітлах пригорювали, їдкі дими окутали робітні, подвір’я та вулицю. 

Я стояла безрадна, приголомшена. Аж мої дівчата …почали вносити все повикидуване назад до середини. Столи, стільці, лави, начиння, машини. Дівчата позакладали інвентарем «Фортуни» двері та вікна робітень, самі обсіли «барикади» та обгризалися з «директорами» зуб за зуб. 

Фото зі сайту photo-lviv.in.ua : У фабриці “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 23, 1927-1929 рр. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.)

Климентина пригрозила, що зараз прийде її адвокат і чоловіки пішли. Але ще декілька місяців біля фабрики чергував поліцай… І хоч жінка не знаходила собі місця й хвилювалася, що робити далі, фабрика розвивалася. Там уже працювало 15 людей і на вулиці Руській був магазин з їхніми солодощами. Також цукерки пакували і розсилали по всій Галичині. 

Аби виграти у протистоянні зі Союзом збуту худоби Климентина звернулася до митрополита Андрея Шептицького. У 1924 році вони уклали контракт, де вказувалося, що Андрей Шептицький дає Климентині 46 тисяч доларів позики і виділяє їй своє приміщення під фабрику на вулиці Кордецького (сучасна вулиця Олени Степанівни). 

Фото зі сайту photo-lviv.in.ua: Реклама (“Народний календар “Просвіти” на рік звчиайний 1935. – Львів, 1934)

Климентина обтішилася. Сподівалася, що до кінця жовтня приміщення переобладнають під фабрику і у зимовий період вони ще зможуть заробити, щоб віддавати борги. Але ремонт робили занадто повільно і не дуже якісно, що потім принесе жінці багато клопотів. Фабрика почала працювати у листопаді у незакінченому приміщенні. Замовлень не надто побільшало. Персоналу потрібно було платити. Також щомісяця треба було віддавати відсотки по позиці.

– Ледве машини попрацювали кілька днів, як потріскали стіни… шпарами на долоню. В бетоновому резервуарі прогризли води стіни та залляли пивниці. Столи, огрівані парою, не функціонували; висипані на них партії перевареного цукру застигали та кришилися при дальшій переробці. Інжектор та резервова помпа не наповняли котла водою. На кожному кроці виявлялися хиби, що з місця потягали за собою великі втрати, шкоди або поважні видатки на їх усунення.

Миколаївський та різдвяний сезон ми зовсім втратили; висоту втрат оцінено в березні 1925 року на 20000 злотих. З розпуки опадали руки. Я бігала, працювала, говорила напівпритомна, наче автомат. 

Читайте також: Перша леді польської діаспори і відома письменниця-самітниця: Пані з Львівщини, що залишили слід в історії

Старе обладнання продавали і за ці гроші купляли все необхідне. Але в один день через неякісний ремонт приміщення похилилося. Місцева влада висунула умову – щоб фабрика працювала далі, приміщення потрібно знову відремонтувати.

– Вартість тих робіт, разом із піднесенням будинку, з поглибленням і поширенням всіх каналів з’їли впродовж кількох літ сім тисяч долярів, а в дальших роках винесли дальших 2300 долярів. Паровий котел зарисувався так, що контроля заборонила його далі напалювати. Фабрика закупила новий, великий котел. На покриття тих видатків «Фортуна» позичала на право й ліво, приймаючи всякі умовини. Не було часу перебирати. 

Фото зі сайту photo-lviv.in.ua: Рекламні оголошення, 1930-ті рр. (взято з книги О.Пасіцької. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.)

«Фортуна» опинилася у вкрай важкому становищі – збут солодощів не збільшувався, борги потрібно було віддавати щомісяця, платити зарплатню працівникам. 

Восени 1925 року Андрей Шептицький призначив куратором фабрики свого брата Климентія. Жінка втратила можливість мати вирішальний голос у вирішенні важливих питань роботи фабрики. 

Умова робила мене вповні відповідальною за добро підприємства, хоч о. ігумен застеріг собі виключне право рішати в усіх важніших справах фабрики. Отець ігумен закупив за готівку три вагони цукру та вагон бараболяного сиропу.

Не встигла фабрика переробити й четвертини закуплених сирівців, коли доляр підскочив раптом до дванадцяти злотих, щоби залишитися пізніше на дев’ятьох. «Фортуна» втратила в дуже короткому часі 40000 злотих на різниці курсу доляра, бо ціни сирівців у злотих не рушилися зовсім з місця. 

Виглядало так, наче б усі злі сили змовилися проти фабрики і проти тих, котрі бажали розбудувати її. Письмом з 13 листопада 1925р. скинула я з себе відповідальність за добро підприємства, обмежилася лише до технічного ведення фабрики

І хоча солодкий бізнес Климентини приніс їй багато гіркоти, у своїй спогадах вона писала:

«Фортуна» – мрія моя з широко розгорнутими до далекого лету крильми – обрала такий тернистий шлях. Так нераз в житті буває…

Фірмові крамниці «Фортуни нової» були не лише у Львові, але й у Стрию та Дрогобичі. Продукцію продавали й на Волині, Холмщині, Підляшші і навіть експортували до США.

Читайте також: Зарицька і Хмелюк: Історії українців, які стали всесвітньо відомими митцями

Після приходу радянської влади у 1939 році фабрику націоналізували – згодом на її основі виникне кондитерська фірма «Світоч».

А Климентина у 1944 році переїде до Відня. Там вона вдруге вийшла заміж і померла на 82 році життя.

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: