Живемо у ритмі подій
ЛЮДИ

«Якщо хочеш стати крутим дизайнером, ти або йдеш до когось у найми, або вкладаєш дуже великі кошти», – Оксана Караванська

Речі цієї дизайнерки знають і цінують як в Україні, так і за кордоном. Оксана Караванська розповіла про те, як змінилися правила у модній індустрії України протягом останніх 20-ти років
19:30, Пн, 13 Вер 2021 Марічка Курило
Фото архівні: Galnet

На радіо FM Галичина триває проєкт «Очевидці історії». Проєкт, під час якого ведучі Марічка Курило та Святослав Драбчук спілкуються із тими, хто став свідком або рушієм важливих змін в Україні протягом 30-ти років незалежності. Цього разу гостею Марічки Курило була дизайнерка Оксана Караванська. У 1997 році вона відкрила у Львові перший в Україні авторський бутік. Їй також належить лінія перших в Україні дизайнерських парфумів. Її речі більше 20 років знають і цінують в Україні і за кордоном.

Аудіозапис інтерв’ю можна послухати нижче.

Також публікуємо текстову версію ефіру.

Оксано, кажуть, за одягом зустрічають. У вас це, мабуть, професійне. На що насамперед звертаєте увагу, коли бачите співрозмовника?

– Дуже прикро, але це факт – зустрічають по одягу і за зовнішнім виглядом. Навіть Коко Шанель колись казала, що у вас ніколи не буде другого шансу, щоб справити перше враження. Але я дуже лояльна до зовнішнього вигляду. Бо я і сама демократична, іноді можу мати вигляд «бомжика», бо просто не маю часу на підбір одягу. Під час перших зустрічей я менше звертаю увагу на зовнішній вигляд людей. Але якщо це вже професійна зустріч, даю оцінку людині насамперед за охайністю.

– Дизайнери-початківці, щоб стати видимими, просять публічних людей вдягати їхній одяг. Ви, я знаю, кажете, що ніколи нікому зі зірок не платили за те, щоб вони вдягли якусь вашу річ. Що ви робили для того, щоб про вас дізналися?

 – У 90-их роках були інші правила. Ми самі їх вигадували, бо в Україні не працював стандартний принцип шоу-бізнесу. Я, наприклад, створювала колекції, влаштовувала покази. Мій перший грандіозний проказ припав на 1999 рік. Колекцію показували у театрі, щоб витримати концепцію, ми запускали пір’ячка. Ясна річ, ми запросили усіх журналістів. І одне з видань написало величезну статтю, у якій йшлося про те, що Оксана Караванська показала «жабу в пір’ї». Мені спочатку було дуже образливо, що журналісти потрактували це саме так, я ледь не плакала. А потім мені товаришка сказала, що все нормально, і будь-яка згадка – це вже реклама. Тоді я вирішила, що буду робити те, що я вмію, і привертатиму до цього увагу. Поступово я почала дружити зі зірками…Оглядаючись на той період, можу сказати, що тоді починати було у 100 разів простіше, ніж тепер. Сьогодні дизайнерам-початківцям дуже складно. В Україні уже є правила гри, як і в усьому світі. Якщо ти хочеш стати крутим дизайнером, ти або йдеш до когось у найми, ти працюєш і тебе на руках виносять разом з цим брендом, або ти вкладаєш дуже великі кошти. Інших варіантів немає. Щодо зірок, зараз, для того, аби зірка вдягла одяг від дизайнера-початківця, їй потрібно заплатити.

Читайте також: У Львові знімають фільм про відродження автентичної кухні за Ольгою Франко (Фото)

– Ви у найми берете?

Я багато разів пробувала це робити. Але це не спрацьовувало. Я навіть скажу вам по секрету, чому це не спрацьовувало: ті, що були менш талановитими, не справлялися з тим, що я хотіла від них. Ті, що були дуже талановитими, були у мене в наймах пів року або рік, вважали, що у них вже зірка на голові росте і створювали свої проєкти. Були і такі історії, коли людина чесно казала, що хоче до мене в найми, але піде, бо хоче повчитися і створити щось своє. Я дійшла до того, що найми у мене не виходять, тому тепер у мене є партнер. Ми почали новий проєкт – лінійка одягу від Караванської-Уманської. Бо краще, коли людина є поруч, вона є партнером, тоді творчість з неї набагато більше пре.

– Як навчилися реагувати на критику?

– Коли я тільки починала, мені було дуже образливо чути такі відгуки, як, наприклад, про «жабу у пір’ї», але саме завдяки цьому показу мене запросили на Український тиждень моди. Тоді ще вони називалися «Сезони моди». Я поїхала до Києва з надією, що, може, якось по-іншому мене сприймуть. У Києві про мене почали писати, говорили як про відкриття сезону. А для львівської преси я ще чотири роки була «та ін.». Що я маю на увазі: до мене телефонували журналісти, я їм розповідала про свій одяг, про інших дизайнерів, про те, що було на показах, а потім виходила велика гарна стаття, у якій мене згадували у двох словах «Караванська та ін..». Звісно, я дуже ображалася. А потім раптом стався прорив у розумінні мене західноукраїнською пресою – я поїхала у Штати з показами. І почалося, усі львівські газети мало не билися, хто перший має брати у мене інтерв’ю. Львів, все-таки, трохи провінційне місто, і нема на то ради. Я зі Львова, я дуже люблю це місто, але не відкидаю, що ми трошки провінційні.

Читайте також: Житель Ходорова зіграв у фільмі Кшиштофа Зануссі: як йому це вдалося

– Хтось йде у вашу професію, щоб здобути славу. Хтось – щоб добре заробляти. Ви у професії більше 20-ти років. Що керує вами?

– Це зараз дуже модно бути модельєром, бо одразу по телевізору показують. Раніше такого не було. Потрапити у телевізор було дуже складно, тому про славу можна було лишень мріяти. Я прийшла у професію випадково, але, мабуть, з дитинства усвідомлювала, що хочу цим займатися.

Ще у дитсадочку до мене стояла черга, аби я намалювала іншим дівчаткам принцесок. Кожній я придумувала інше платтячко. У мене виходили такі цибаті дівчатка. Згодом я закінчила у Львові художню школу і сказала, що мені це нецікаво, бо там не було дизайнерського спрямування. У 9 класі я сказала, що ноги моєї більше не буде у художній школі. І цілком випадково потрапила у майстерню до одного із викладачів Львівської національної академії мистецтв, який викладав композицію і дизайн. Я заходжу до нього у майстерню і розумію, що ті цибаті руки і ноги, які я все життя малюю, є чиїмось дипломними роботами. Тоді я вирішила вступати туди. Батьки були в шоці, бо вони у мене математики, і вони не могли змиритися з тим, що їхня дитина стане дипломованою кравчинею. Але коли я побачила тих цибатих дівчаток у майстерні, зрозуміла, що піду навчатися лише туди.

Відверто кажучи, я ніяк себе не уявляла у професії. Але я була дуже молода, дуже смілива, і мені було море по коліна. Я собі знала, як у приказці, якщо ти не знаєш, що цього робити не можна, отже це можна зробити. Тому я впевненими кроками крокувала до того, що я маю стати дизайнеркою і відомою дизайнеркою.

Але треба ще гроші заробляти. І це факт. Я зрозуміла, що у цьому контексті я нічого не вмію і не знаю. Те, чого нас вчили, зовсім не співзвучне з правилами цього бізнесу, тому я почала шити на клієнтів. Я 5 років експериментувала на них: вони плакали, я плакала, але я таки навчилася відчувати людське тіло. Тоді вже почалися і творчість, і заробляння грошей.

– На Львівщині конкуренція між дизайнерами велика?

– Коли я починала, на всю Україну дизайнерів було так мало, що слово «конкуренція» взагалі було неактуальне. Зараз дизайнерів в Україні і на Львівщині значно більше, але я вже трохи у недосяжності. Я вже «мадам». Я свою нішу уже зайняла.

Читайте також: «У кінці 80-х ми з подругою домовлялися, що вона одягне голубий светрик, а я – жовтий, і сиділи на парах разом»

Сподіваємось, ця стаття була корисною для вас. Підписуйтесь на наш Telegram. Ми цінуємо ваш час, тому надсилатимемо лише ті матеріали, які справді варті вашої уваги.

Найбільше читають:

Нове на сайті: